Остерігайтеся котів - Жиль Легардіньє

— Тепер тобі не потрібно нічого красти?

— Ні. І цим я завдячую тобі.

— Що ти робитимеш?

— Розповім історію в пресі, у суді. Сподіваюся відновити справедливість.

Рік виснажений. Наче напруга, яку він відчував протягом багатьох років, спала. Він дивиться на мене:

— Мені хочеться плакати, співати й обійняти тебе.

«Я не люблю, коли ти плачеш, чула тебе на весіллі Сари, ти жахливо співаєш. Утім…»

— Жулі, ти хочеш жити зі мною?

«Так!»

— Так.

Решта стосується тільки нас, але повинна зізнатися, що я вам усім бажаю відчути одного дня те, що відчула цієї миті. Мушу додати, що тепер ми можемо дати науку котам і нам не потрібні для цього кущі. Попри все те, що ми можемо говорити, коли нам погано, життя — класна штука. Двадцять три по двадцять першій — і я знову живу.

76

Я знаю, що ви скажете, але запевняю вас — це не я. Минулого понеділка, коли цей мерзенний торгаш несправжніми медикаментами тільки-но помив свій кабріолет на станції технічного обслуговування, якийсь тип у масці вистрибнув і вилив йому на голову відро із собачим лайном, коли той виїжджав. Хуліган утік із місця злочину, і його так і не ідентифікували. Салон неможливо було відчистити. Я тут ні до чого. Я лише ділилася деякими своїми задумами із друзями, тому в списку підозрюваних Ксав'є, Стів, Рік і навіть Софі. Зараз мені важко назвати винного.

Я знову навчаюся в університеті, на заочному факультеті, і мадам Бержеро допомагає мені з економіки. Вони з Мохамедом не сваряться відтоді, як його госпіталізували через якусь недугу, а вона побігла провідати. Вони більше не можуть прикидатися, бо всі візьмуть їх на кпини. Жульєн і Дені заклалися, що ця парочка буде разом.

Ми більше ніколи не бачили мсьє Калана. Тео, син продавчині з книгарні, трішки заспокоївся, відколи в нього з'явилася подружка, а його мамі полегшало. Лола й надалі грає на фортепіано, за три тижні в неї концерт. Ми всі хочемо дуди піти.

Албан Дебрей погодилася на мирне врегулювання справи, щоб уникнути скандалу, який міг би негативно відбитися на становищі її компанії. За місяць у музеї з’явиться ще одна вітрина, яка розповідатиме про батьків Ріка і про їхній внесок у розробку жіночих сумочок відомої торгової марки.

У відпустку Софі їде в Австралію. Батько Браяна помер. І, незважаючи на таке горе, Софі почувається піднесено, бо її коханий думає переїхати до неї.

Лена потрапила в автомобільну аварію, але їй нічого не загрожує. Експерти сказали, що груди врятували їй життя. Я навіть не знаю, що й думати.

Жеральдін вагітна від Мортаня. У неї страшенний токсикоз, вона блює щогодини. У банку смердить, навіть клієнти скаржаться. Востаннє її вивернуло на папороть Мелані. І тут я їй нагадала, що дитина — це справжнє диво.

Що ж до мене, то не знаю, що й сказати. Можливо, одного дня когось і розвеселить напис на поштовій скриньці «Жулі Пататра», але мені на це начхати. Рік поруч. Щовечора я засинаю на годину пізніше за нього, тому що не можу на нього надивитися. Він саме той чоловік, який мені потрібен. З ним я по-новому відкриваюся. Знаю, що життя не буде простим, нам траплятимуться кретини, циніки, на нас чатуватимуть випробування. Знаю, що не завжди все так, як має бути, але я щиро переконана, що ми мусимо вистояти в цьому нікчемному житті.

Бажаю вам здоров’я. Кохайте. Ризикуйте. Ніколи не здавайтеся.

Щиросердечно,

Жулі.

P. S.: Не дозволяйте котам переконати вас, що вам пасує перуанська шапка.

КІНЕЦЬ

I на завершення…

Одного разу, коли ми говорили з моїм батьком, сидячи під липою в долині річки Лот, він сказав мені те, чого я ніколи не забуду: «Чоловіки — дурні, жінки — божевільні, але коли вони зустрічаються, то інколи в них виходить щось прекрасне».

За свого життя я не раз у цьому переконувався.

Я прибраний син, тож знаю, що найсильнішими є не лише кревні зв’язки. Мені щодня підтверджують це моя сім'я та мої друзі. Знаю, що цей світ на мене не чекає і єдиний спосіб не бути самотнім — це бути корисним людям.

Я займаюся цією роботою, щоб зустрічатися з людьми. Сподіваюся, що я їх розважаю, дивую й надихаю власним прикладом. Я такий, як усі: амбітний — може, аж занадто — і сповнений енергії, яку інколи важко контролювати. Я не з тих, хто першим кине камінь. Скоріше, я його першим спіймаю…

Змалечку я спостерігаю, слухаю і мало що забуваю. Саме тому, що мене всиновила одна сім'я, не відвернулися інші, а ви дозволяєте бути свідком вашого існування, сьогодні я можу впевнено, стоячи перед публікою, заявити, що я слабкий, неідеальний, але такий же, як інші, і всіх вас — без винятку! — люблю.

Як чоловік мушу зізнатися, що протягом життя мені траплялися різні люди, але саме жінки надихали й допомагали долати перешкоди. Тож, милі мої, — ця історія для вас. Ви так віддано нас любите, що готові на все, а, ми часто настільки засліплені нашими проблемами, що не помічаємо нічого довкола. Хоча без вас жоден чоловік, гідний цього звання, нічого б значного не досягнув у своєму житті.

Дякую, що пройшли свій шлях зі мною, аж до цієї сторінки. Кожна книжка дає мені нові зустрічі, нову підтримку, і цією силою, яка може протистояти будь-яким підлоті та цинізму, я хочу поділитися з вами.

Щиро дякую і присвячую цю книжку вам, Жанін Бріссон, Мартін Бюссон, Матільд Бульдуар, Марі «Мімі» Камю, Сандрін Кріст, Катерін Кост, Шанталь Дешам, Жеральдін Девожель, Жермен Френель, Елізабет Еон, Каті Лобауер, Елен Ланжрі, Габі ле Поро, Гаель Лепренс, Крістін Межеказ, Крістіан Міттон, Селін Тулюз, Івет Тюрпен, Ізабель Беаль-Тіньон, Катерін Вюрґлер. А також Елен Бромберг, Аліс Кутар, Жаклін Жіларді й Шарлот Леґардіньє. Ви для мене подруги, сестри, матері, чудові, хвилюючі, інколи божевільні (так каже тато!), відважні, закохані, слабкі, розгублені, з безмежним терпінням, якого нам, чоловікам, ніколи не збагнути, але без якого ми приречені. Обійміть ваші сім’ї за мене.

Дякую Паскаль і Віллі Жуазенам — власникам чудової кондитерської «Сльози Озіріса» в Сен-Ле-ла-Форе, — що дозволили мені навчитися чогось нового. Дякую Паскаль Баззо, Дельфін Вангерсеке, Сандрін Жакен, Наталі Вандекастель за їхні поради