Марта - Лілія Черен

— Я була надто строгою до тебе.

Марта завмерла від несподіванки. Досі вони ніколи не говорили щиро на особисті теми. Як правило, їхні розмови не виходили за межі буденних справ. Тому тепер молода жінка не знала, що сказати, збентежено мовчала, продовжуючи впорядковувати постіль тітки. А потім кинулася до примуса, щоб нагодувати родичку курячим бульйоном. Але Валентина Семенівна знову взяла до рук її долоню і затримала у своїй.

— Я кажу, що я була надто строгою до тебе.

— Це пусте! Навіщо зачіпати минуле!

— Ні, ні, я мушу це тобі сказати, — тихо, але квапливо говорила жінка. — Пробач мені, я не мала своїх дітей і не знала... я так боялася... що щось зроблю не так.

Несказане, але виношене у глибині серця проривалося назовні разом із задушливими слізьми. Несподівано щирі слова зворушили й Марту. Роками вона піклувалася про Валентину Семенівну зі стійкістю солдата і говорила собі, що робить це лише з почуття обов'язку і у пам'ять про покійного Трохима Павловича. Але тепер вона усвідомила, що десь у глибині душі, за кам'яними мурами, крилася любов і прив'язаність до тітки.

Марта стала на коліна поруч з ліжком, поклала голову біля грудей Валентини Семенівни і заплакала. Спершу беззвучно, але за хвилину почулися гіркі схлипування. Це вперше після смерті Герберта вона комусь звіряла свої почуття, свої сльози і біль. Вперше за багато-багато років вона знову відчула себе маленькою дівчинкою, яка має до кого прихилитися в пошуках розради. Здавалося, що перед очима обох жінок швидкими кадрами з кінофільму пропливали останні п'ятнадцять років життя, відколи Марта прибула до Києва.

І схоже було на те, що в умираючої було більше сили. Бо саме її квола висохла рука ніби переливала своїми легкими доторками до голови схиленої Марти відчуття любові та спокою.

— Але ж ви були праві! — врешті, схлипуючи, сказала Марта. — Ви так були праві! Я ж собі все життя зіпсувала!

Ці слова, немов перевернутий айсберг, зачепили щось таке глибинне, потаємне, досі не висловлене, що ридання Марти стали ще нестримнішими.

І Валентина Семенівна прошепотіла:

— Ми всі помиляємося... У тебе все ще буде, Марточко. Все ще буде.

За кілька годин, коли Марта йшла додому, їй здавалося, ніби якийсь дуже важкий камінь упав з її плечей. І після безконечних сірих днів вона змогла врешті роззирнутися довкола й насолодитись останніми променями бабиного літа. Повз неї їхали трамваї, автомобілі й візники. Проходили заклопотані перехожі. Все, як завжди. Але в усьому цьому Марта вперше за довгий час змогла знайти якусь частинку краси й гармонії.

І тоді вона побачила Ліну. Ліна сиділа у латаному сірому одязі на сходах біля її квартири. Поруч стояла потерта валізка. Схоже, вона вже давно чекала, встигла й знудитися, і передумати про все. Почувши кроки, вона підвела своє колись таке приємне свіже, а нині змарніле личко, й Марта побачила у її очах застигле тривожне очікування.

Чи ж ця худенька сіра постать і є тією колишньою золотокосою німфою? — дивувалася Марта.

— Вибач, я не знала, до кого мені звернутися, — першою порушила мовчанку Ліна і підвелася зі сходів.

— Що трапилося? І чому ти мене тут чекаєш? — накинулася із запитаннями на давню знайому Марта.

— У тебе не дуже чемні сусіди. А, може, просто обережні.

— Вибач, я тобі вже давно не писала. Але я не знала, чи не зашкоджу тобі своїми листами. Я ж тепер вдова ворога народу...

— Ні, не зашкодиш, — сказала Ліна.

— Тоді ходімо. Найперше, що тобі зараз необхідно, — це випити гарячого чаю.

Марта з короткої Ліниної репліки зрозуміла, що, напевно, Іцик також потрапив під пильну увагу влади і що зараз вони у подібному становищі. Вона відзначила і стриману реакцію гості на звістку про смерть Герберта. Ліна завжди недолюблювала німця і вважала, що він псує життя її подрузі. Але вона розуміла, що, хоча Марта й не кохала свого чоловіка, його смерть була тяжким потрясінням для неї.

Темряву кімнати пронизало м'яке світло абажура. Незабаром зашипів на примусі чайник. Уже кілька місяців Марта уникала використовувати спільну кухню, щоб менше бачитися з сусідами, які цуралися її, як прокаженої.

Жінка допомогла гості скинути верхній одяг і відразу накинула на її плечі свою теплу шаль. Як тільки було заварено чай, відразу поставила чайник знову.

— Навіщо? — запитала Ліна.

— Тобі треба негайно попарити ноги. Ти вся тремтиш від холоду!

— Марто, у мене до тебе дуже серйозна справа. Мені немає до кого піти, а останні гроші я витратила на те, щоб приїхати з Харкова до Києва. Мені не залишається нічого іншого,