Марта - Лілія Черен

— Мабуть, знайти її зараз дуже непросто!

— Непросто, але я ще два роки тому довідалася про неї, — відповіла Марта. — Я думала, якщо Герберт не хоче листуватися з батьками, то варто передати їхню адресу його сестрі. Але...

— Але?.. Вона теж відмовилася?

— Ні. На той час її давно не було серед живих. Вона померла ще у 1920 році від тифу. Я не наважилася тоді писати їм знову та ще з такою новиною. Подумала, може, це й добре, що для них вона ще жива.

Тьмяне світло від абажура викладало чудернацькі тіні на стінах. Чулися голоси сусідів, які метушились перед вечерею. Гримів на кухні посуд. По коридору протупотіли діти Остапченків і зчинили традиційну сварку біля дверей.

Ліна ще раз узяла до рук паспорти, покрутила їх у руках:

— Тоді хто це зображений на фотографії?.. Замість Хелени?

— Можливо, було підібрано чиюсь світлину, хто міг би бути подібним до неї теперішньої.

— Мабуть, паспорт такий пошарпаний саме тому, щоб знівелювати різницю між фотографією і справжньою Хеленою. — доповнила міркування подруги Ліна, а потім, подумавши, додала: — Якщо ти тоді говорила про арешт серйозно, то нам треба їх кудись заховати, щоб вони не потрапили до рук ДПУ під час обшуку.

— Може, навіть знищити... — підтвердила Марта. — З грошима теж негайно щось треба робити. Ми могли б, наприклад, купити нам обом теплий одяг та інші необхідні речі у «Торгсині»... А той, хто приніс цей лист, настільки боявся за себе, що навіть не насмілився його вручити особисто.

— Ти знаєш, хто це може бути?

Марта стенула плечима:

— Можу тільки здогадуватися. Можливо, якось через кірху, чи посольство. Давай не будемо зопалу вирішувати. А зараз повечеряємо і треба вже лягати спати. Тільки я ще прання закінчу.

Коли всю хатню роботу було вже зроблено, Марта не поспішала лягати спати. Неспокій вигризав їй нутрощі і, здавалося, розхитував і так непевну основу під її ногами. Трясовина монотонних днів спільного життя з Гербертом інколи ставала нестерпною, але невідомість, яка чекала на неї завтра, лякала ще більше.

У Марти було враження, що вона бігла кудись останні місяці (чи, може, роки), бігла, не замислюючись ні куди, ні що попереду. А сьогодні хтось їй грубо, з безцеремонністю візника, сказав: «Тпрууу!»

І цієї безсонної ночі вона мала, як давно вже не траплялося, нагоду трохи подумати, зазирнути у глибини власної душі. Оглядалася назад у лабіринти минулого. Там було багато мотлоху, але не було її самої. Вона шукала нових сенсів життя, але не знаходила. Роками вона йшла шляхами інших людей. Тепер, коли вона раптом запитала себе: «А що ж далі? А що ти сама хочеш?» — не могла дати собі відповіді. Старі мрії вицвіли і струхлявіли, не будили в ній ніякісіньких почуттів, окрім щемливої байдужості.

І що гризло її найбільше — це питання, як примиритися з власними помилками?! Як сміливо поглянути на своє відображення у шибці вікна, приємна прохолода якої огортала її чоло? У черговий раз познайомитися з собою? І укотре ніби з кимось чужим...

Ось була вона — Марта Дерен, але вже шість років чомусь Штільберг... У неї було багато запитань до цієї змарнілої жінки, яку вона так рідко останнім часом бачить у дзеркалі.

Хіба можна було бути такою наївною дурепою, щоб зійтися з Володимиром? І плекати з приводу їхніх стосунків якісь надії?

Хіба можна так легковажно гратися з життям, щоб вийти заміж за нелюба? І що ж так міцно приліпило її до Герберта? З глибини душі догідливо зринала відповідь: їй здавалося, що коли вона заховається у малесенькій мушлі спокою і стабільності, то більше ніхто ніколи її не скривдить. Ніхто більше не зробить їй боляче. Але ж життя зі Штільбергом було непростим! — обурювався інший голос. Так, але то був знайомий, передбачуваний біль.

Але чому ж вона так необачно зреклася свого таланту? Чому вона так рідко питала себе, хто вона і куди йде? І так нечасто слухала веління свого серця? Так, вона жила у той час, коли нерідко буревій життя підхоплював людину, немов пушинку, й кидав у різні боки, як собі хотів. Але чим доскіпливіше Марта приглядалася до різноманітних доль своїх знайомих, тим більше відчувала щось невловимо закономірне в тому, як у них все складалося.

І тоді Марта запитувала себе, чому вона прожила таке безглузде життя. І отримувала єдину відповідь — бо не мала сміливості жити інакше.

То чи не було б краще не йти по життю манівцями, а прокласти пряму хорду між моментом народження і смерті? Ні, тоді було б нецікаво. Дві точки, напевно, злились би в одну...