Марта - Лілія Черен
— По-перше, нам треба якомога швидше спакувати усі речі. Підготувати найнеобхідніше. А надто — теплий зручний одяг. По-друге, спродати усе, що тільки вдасться. Звичайно, лишилося небагато. Але за меблі ми могли б щось отримати.
— Коли почнемо? — запитала Ліна.
— Негайно! — рішуче вигукнула Марта. Але потім, критичним оком оглянувши подругу, додала: — Я почну просто зараз. А ти відпочивай. До вечора я переберу всі речі: що залишити, а що продати, а завтра з самого ранку займуся пошуком покупців.
— Ні! Я тобі допоможу! — запротестувала Ліна.
— Навіть слухати про це не хочу. Неясно, що чекає нас попереду. За кілька днів ти мені будеш потрібна здорова і сповнена сил. Тому головне завдання для тебе — це відпочити, — відказала Марта суворо. Їй подобалося у собі це відчуття несподіваної зібраності й тверезості. Вона розуміла, що зараз ніяк не може собі дозволити знову піддатися потоку емоцій.
Надвечір більшість речей було перебрано, а біля дверей стояли дві маленькі валізки. Й тепер Марта приступила до прання брудної білизни.
Ліна, яку весь час гризло сумління за власну бездіяльність, зголосилася приготувати вечерю. Прибираючи стіл, вона знайшла товстий великий неро-зірваний конверт.
— Марточко, що це?
— Я зовсім забула! Цього листа також сьогодні принесли, але я його ще не читала.
— Глянь, тут чомусь немає зворотної адреси! І штемпеля немає. Здається, лист прийшов не поштою.
Марта підвела голову від прання, підібрала неслухняні пасма волосся й витерла мокрі руки.
— Дозволь, — вона взяла з рук подруги конверта й розірвала його. Заглянувши, побачила, що там не тільки лист, тому просто висипала все на стіл. Жінки завмерли від несподіванки: перед ними лежали два паспорти й німецькі гроші.
— Звідки це може бути? — врешті запитала Ліна.
— Можливо, від батьків Герберта. Вони йому якось писали... здається, два роки тому. Він їм не відповів, написала я. Більше листів не було.
Ліна крутила в руках і розглядала паспорти:
— Тут один жіночий, а інший — чоловічий.
— І купа грошей. — додала Марта.
На сірій обкладинці паспортів зверху було написано «Deutsches Reich», унизу під гербом — «Reise Pass». Перегорнувши дві сторінки, Ліна зліва у верхньому кутку побачила дві фотографії, швидше за все зроблені з однієї спільної. Ліворуч, суворо насупивши брови, у своєму найкращому костюмі на неї дивився Герберт. Праворуч під дрібним написом «Ehefrau» кокетливо посміхалася Марта. Ще з коротким волоссям і з карміном на губах.
Другий паспорт містив фотографію незнайомої білявки, яку було тяжко розгледіти детально: світлина була не найкращої якості, до того ж сам документ був істотно потертим.
— Хелена Штільберг, — прочитала Ліна і повернулась до Марти: — Нічого не розумію!
Марта ще червоними від прання руками розгорнула складений удвоє лист й почала вголос читати:
— «Любий Герберте! Отримавши листа твоєї дружини, ми з мамою зрозуміли, що найкраще, що ми можемо для тебе зробити, — це дати тобі спокій. Але знай, що вже кілька місяців минуло, як моя дружина, а твоя мати пішла у кращий світ, де вона, сподіваюся, возз'єдналася з любим Дітером. Я не буду від тебе приховувати, що помирала вона тяжко й у великій тривозі за тебе і за Хелену. Тепер я живу сам. У самотні вечори навіть щира молитва не допомагає мені впоратися з неспокоєм і тими думками, які обсідають мене і змушують знову й знову думати про те, як там вам з Хеленою живеться. Це не правильно, що нас так розкидало по світу, бо сім'я має бути міцніша за будь-які незгоди зовнішнього світу. Аж тут знайомі, які більше за мене знають, як то воно ведеться людям у теперішній Росії, почали мені говорити зовсім погані речі. І я собі надумав, що ви з Мартою і Хеленою маєте перебратися до мене. Будете всі допомагати мені з крамницею. Роботи вистачить. Як захоче твоя дружина повернутися до кравецької справи, то може бути й так. Цей лист я посилаю вам не поштою, а через знайомих. Якщо ж ви собі надумаєте інакше, то спаліть і листа, й фальшиві паспорти, бо я не хочу, щоб на моїй совісті були неприємності моїх дітей. Але знайте, що я нічого більше у Бога не прошу, як провести свою старість у сім'ї, у колі дітей та онуків. Твій батько».
— А хто така Хелена? — запитала Ліна, коли Марта закінчила читати.
— Сестра Герберта, вона ще під час війни виїхала до Петрограда і навіть прізвище змінила, — відказала Марта сухим здавленим голосом,
