Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
І яка шкода, що її благородство не дозволяє їй плюнуть тому звірові межи його баньки?!
Браконьєр – хитрюща бестія.
Юрій Васильович Шумський, чудесний артист і чудовий охотник, – дехто, приміром, каже, що він охотник кращий, ніж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки, артист далеко кращий, ніж охотник, а ми – такого погляду, що коли він такий охотник, як артист, то таки справді він прекрасний охотник, – так Юрій Васильович розповів нам таку пригоду.
– Зайшов, – каже, – якось до мене земляк.
– Приїздіть, – просить, – та й приїздіть до нас у Дзвонкове[151] пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь.[152]
Зібрались ми кумпанією й поїхали. Поїхав, – каже Юрій Васильович, – я й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський[153] із собору Паризької богоматері. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили – й зразу в ліс. Тільки-но в ліс увійшли, коли це – б-б-бах! – і недалечко. Ми туди. Зирк – на галявинці хтось біля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну:
– Стій!
Ви ж самі розумієте, що робиться з браконьєром, коли він почує «стій!» Це на нього так впливає, як батіг на рисака. Він за козу – і в довгої. Ми за ним! Усі вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи відстали, а я та Кречет по п’ятах за ним. Прибігаємо в село, помітили, в яку хату він ускочив. Убігли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив він.
– Де коза? – питаємо.
– Яка коза?
– Дика коза, що ти в лісі тільки що вбив!
– Та я й у лісі не був!
Жінка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годує.
– Люди добрі, – озвалася жінка, – так він із хати нікуди не виходив!
Ми шукать. І в печі, і на печі, і під полом, і в миснику, і за мисником, і в помийниці, і в діжі, і в сінях, і в комірчині, – нема!
Ми й у коморі, і в хліві, і в свининці, і під свининцем – нема!
Підбігли Галушка з дзвонарем Квазимодським, – та всі вчотирьох по всіх закутках, по всіх закапелках.
Облазили скрізь, де можна, де ж не можна – нема!
Увійшли ми в хату, відпочили і знову до хазяїна:
– Де?
– Та чого ви, – каже, – до мене присікались?! У лісі я не був, ніякої кози я не вбивав!
Тоді я вже до нього ладиком.
– Слухай, – кажу, – чоловіче! На власні ж очі всі ми бачили, що козу ти вбив, що з козою ти додому біг і з козою в хату вскочив! Де вона, кажи!
– Та то ви помилилися! То, може, сусіда, а не я! Я вдома сидів!
– Ні, – кажу, – не сусіда, а ти!
Та, вже ви знаєте, і злість мене бере, та й цікавість розпинає, де можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили і не знайшли.
Тоді я йому кажу:
– Слухай, дядьку! Даю тобі слово, що нікому нічого не скажемо, нічого тобі не буде, коза залишиться тобі, – скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не можемо? Де?
Він довго думав та й каже:
– А нічого не буде?
– Та нічого! Слово даю!
Тоді він до жінки:
– Покажи!
Жінка його відхилилася від колиски:
– Ось вона! Я її груддю годую!
Підходимо: справді, лежить у колисці невеличка дика коза, над якою в скорбній материнській позі весь час стояла браконьєрова дружина.
– Отакі браконьєри! – закінчив оповідання Юрій Васильович Шумський.
Хитрюща бестія – браконьєр. І шкідлива бестія – браконьєр.
Та проте й з ним боротися можна.
Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозі до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком підкріпитися.
Давно вже, років чи не з п’ять, я Максима не бачив.
Зайшов. У хаті сама Максимова жінка.
– Драстуйте, – привітався я.
– Драстуйте! Давненько вас не чуть!
– Заніколилося, – кажу. – А Максим же, – питаю, – де?
– В оборі порається. Зараз увійде!
– Чи не можна, – питаю, – у вас молочка?
– Е! Молочка?! «Не видоїли бичка!» – відповідає Максимиха.
Здивувався я кріпко: така завжди привітна жінка і нате вам!
А вона до мене:
– Нема, – каже, – молочка! Коза корову з’їла!
– Як?
– А так! – каже.
Коли ось і Максим у хату. Привіталися.
– Давненько, – кажу, – вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у місті буваєте, чому не заходили? Раніше було частенько навідувались!
А жінка од печі:
– Козу полював!
Я сиджу й нічого не розумію.
Максим махнув рукою:
– Та!
– Що таке, – питаю, – Максиме? Розкажіть!
– Три роки дику козу полював! – ще раз махнув він рукою.
– Три роки? Як це – «три роки»?
– А так!
– 3 рушницею?
– Та де там з рушницею!!
– А з чим?
– З ізоляцією!
Та й розповів мені Максим таку історію:
– Пішов я з рушницею в ліс, може, думаю, де зайця підніму. Вийшов на личакову поляну, зирк! – а передо мною, ну, не далі, як до комори, стоять дві й дивляться на мене. Отут у мене як затіпається! Не витримав: приложився – б-бах! – одна на місці! А друга втекла! Я біжу до неї і світу під собою не бачу! Прибіг, здіймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! Нічого й не бачу, нічого й не чую! Коли хтось по потилиці мене як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тільки – лусь! А в очах огники тільки – блись! блись! блись! Отямився, а передо мною лісничий. Ну, далі самі вже знаєте: суд і три роки з ізоляцією!
– З ізоляцією та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою носило, я й корову продала! Охотник! – додала з притиском Максимиха.
– І рушниці нема? – питаю.
– Та на лиху годину ота рушниця?! Як і піду коли-небудь на козу, то тільки з жінкою і тільки на Житній базар![154]
«Навчило одного браконьєра», – подумав я сам собі. Можна їх усіх, браконьєрів, навчити, треба тільки як слід за це діло взятись.
Полюють дику козу здебільша загонами, гучками. Облавою, одне слово.
Робиться це з дозволу відповідних організацій, коли провадиться так званий одстріл цапів-самців.
Для охотника труднощі полювання на козу полягають у тому, щоб не помилитись і
