Емілі в пошуках веселки - Люсі Мод Монтгомері

Характер Емілі не мав нічого спільного з істеричним, але вдруге у своєму житті вона хотіла кричати так гучно і так довго, як тільки зможе. Напруга дійшла до такої точки, що вже лише крик міг очистити від неї повітря. Але вона скерувала гостей до обідніх столів. Їхній запал дещо згас, коли вони побачили, що не в усьому їх обдурено. Та святкування весілля важко було назвати вдалим.

Навіть над найголоднішими тяжіло відчуття того, що не можна спокійно їсти за таких обставин. Ніхто не отримував від смачної їжі задоволення, за винятком старого дядька Тома Мітчела, який, чесно кажучи, ходив на весілля лише заради застіль і був цілком байдужим до того, відбувалися церемонії чи ні. Наречені приходять і йдуть, а їжа для того й створена, щоб поглинати її. Тож, він самозабутньо їв, зупиняючись лише для того, щоб багатозначно похитати головою й запитати: «Чим живуть ті жінки?»

Кузина Ізабелла розмірковувала про передчуття, та її ніхто не слухав. Більшість гостей не розмовляла через побоювання сказати щось не те. Дядько Олівер зауважив, що бачив тризни, які були веселішими за цей весільний обід. Дівчата, які розносили їжу, поспішали і хвилювались, через що припускалися безглуздих помилок. Пані Дервент, молода і вродлива дружина нового пастора готова була розплакатись: у її очах уже блищали сльози. Мабуть, вона вже розпланувала весільний гонорар чоловіка. Мабуть, його втрата означала, що вона не отримає нового капелюшка. Емілі, яка дивилась, як вона посунула від себе желе, закортіло розсміятись. Цей імпульс був таким самим істеричним як і попереднє бажання закричати. Та ні те, ні інше не відобразилось на її холодному блідому обличчі. У Шрусбері пізніше казали, що вона була такою ж байдужою і зневажливою як завжди. Чи може бодай щось змусити цю дівчину відчувати?

І попри все її свідомість мучило одне-єдине питання. «Де Тедді? Що він відчуває, думає, робить?» Вона ненавиділа Ільзу за те, що вона зробила йому так боляче, так зганьбила його. Вона не розуміла, як бодай щось може тривати далі після такого. Це була одна з тих подій, які повинні зупиняти плин часу.

— Що за день! — кричала тітка Лаура, коли в сутінках вони вже верталися додому. — Яка ганьба! Який скандал!

— Аллан Барнлі має звинувачувати лише самого себе, — мовила тітка Елізабет. — Він дозволяв Ільзі все її життя робити те, що вона хотіла. Її ніхто не навчив самоконтролю. Усе своє життя вона робила все так, як хотіла сама, яка б примха її не опосіла. На її відповідальність годі й сподіватися.

— Та якщо вона кохала Перрі Міллера… — захищала її тітка Лаура.

— То чому пообіцяла Тедді Кенту вийти за нього? І отак із ним повелася? Ні, Ільзі нема виправдання. Уяви собі, як Барнлі виходить за чоловіка з Пічного містечка.

— Хтось має простежити, щоб усі подарунки були повернені, — застогнала тітка Лаура. — Я замкнула кімнату, де вони лежать. Бо хтозна… настали такі часи…

Зрештою Емілі опинилась у своїй кімнаті — занадто приголомшена, змучена й виснажена, щоб щось відчувати. Великий круглий смугастий клубок на її ліжку розгорнувся й роззявив широкі рожеві щелепи.

— Даффе, — втомлено мовила Емілі, — ти єдине незмінне створіння в цьому світі.

Ця ніч була неприємною і безсонною, й лише на світанку прийшло короткочасне забуття. А прокинулася вона в новому світі, де відтепер уже все було інакше. Але сама вона почувалася надто втомленою, аби щось змінювати.

Ільза не справляла враження людини, якій потрібно, щоб її виправдали, коли за два дні вона безцеремонно увійшла до кімнати Емілі. Вигляд мала зухвалий і переможний, обличчя зарум’янене.

Емілі витріщилася на неї.

— Що ж, гадаю, кінець світу вже минув. Що після нього встояло?

– Ільзо! Як ти могла!

Ільза дістала зі своєї сумочки записника і вдала, ніби звіряється з ним.

— Я написала перелік фраз, які ти маєш сказати. Це була найперша. Ти її вже сказала. Наступна звучить так: «Тобі не соромно?» І знаєш, мені не соромно, — нахабно додала Ільза.

— Я знаю. Тому й не спитала.

— Мені не соромно, і я ні про що не шкодую. Єдине, через що я почуваюсь трохи незручно, це те, що я зовсім ні про що не шкодую. І я безсоромно щаслива. Але мабуть я зіпсувала свято. Безсумнівно, старі стерв’ятники вже скупчилися над цією подією. І вони всі ще наб’ють свої зоби.

— Як гадаєш, як після всього почувається Тедді? — шорстко спитала Емілі.

— А що, він почувається гірше за Діна? Не забувай про колоду у власному оці.

Емілі спаленіла.

— Знаю… я жорстоко вчинила з Діном… але я не…

— Не піднесла його на вівтар. Так. Але я зовсім не думала про Тедді, коли тітка Іда розповіла про буцімто смерть Перрі. Я просто з глузду з’їхала. Єдине, про що я думала — що я мушу побачити Перрі до того як він вмре. Я мусила. А коли я дісталась до нього, то виявила, що, як казав Марк Твен, звістка про його смерть була значно перебільшеною[39]. Він навіть не мав тяжких ушкоджень. Він просто сидів на ліжку, обличчя все в синцях і бинтах, вигляд мав диявольський. Хочеш знати, що потім сталось, Емілі?

Ільза вмостилася на підлозі коло ніг Емілі й подивилася на неї знизу вгору, випрошуючи поглядом дозволу говорити.

— Сонечку, що дасть засудження того, що в будь-якому разі мало статись? Це ж нічого не змінить. Тітка Лаура вже зиркала на мене у вітальні, коли я кралася