Тунель - Бернгард Келлерман

— Звичайно! — всміхнувся Расмуссен.

Того вечора Аллан з успіхом виступив на зборах представників профспілок.

Того вечора Расмуссен застрелився.

Аллан, почувши про це, пополотнів. Він одразу ж відкликав С. Вулфа й призначив таємну ревізію. Телеграф працював день і ніч. Ревізія наштовхнулася на безпросвітній хаос. Виявилося, що розтрати — їхні розміри відразу не вдавалося встановити — приховувалися неправильними записами та вишуканими комбінаціями. Хто ніс за це відповідальність — Расмуссен, С. Вулф чи інші — поки що важко було з'ясувати. Потім стало очевидно, що поданий С. Вулфом баланс за останні роки був прикрашений, і в резервному фонді знайшли нестачу в розмірі шість-сім мільйонів доларів.

7

С. Вулф плив через океан, анітрохи не підозрюючи, що його супроводжують два детективи.

У нього визріло переконання, що найкраще буде доповісти Алланові про втрати. Але він додасть також, що ці втрати, за винятком дріб'язку, не важко відшкодувати іншими вигідними операціями. Після цього С. Вулф відчув полегкість. Та коли радіотелеграф приніс звістку про самогубство Расмуссена, його пойняв жах. Він посилав у Нью-Йорк телеграму за телеграмою. Він заявив, що ручається за Расмуссена й негайно призначить ревізію. Аллан відповів, щоб він більш не телеграфував, а відразу, як тільки приїде, з'явився до нього.

С. Вулф не здогадувався, що над ним уже занесено меч. Він усе ще сподівався, що сам керуватиме ревізією і знайде раду. Може, навіть у смерті Расмуссена його порятунок! Він був ладен на все, аби тільки вийти сухим із води. Якщо треба буде, він піде й на обман. А свій гріх, свою вину в смерті Расмуссена він спокутує допомогою родині покійного.

Як тільки пароплав прийшов до Хобокена, С. Вулф сів у свій автомобіль і помчав на Уолл-стріт. Там він одразу звелів доповісти про себе Алланові.

Аллан примусив його чекати — п'ять хвилин, десять, чверть години. Вулф був дуже здивований. І мужність, яку він так старанно підтримував у собі, з кожною хвилиною покидала його. Коли Аллан нарешті наказав покликати його до кабінету, С. Вулф спробував приховати свою підупалу впевненість астматичним сопінням, що виходило в нього досить природно.

Він увійшов у котелку на потилиці, з сигарою в зубах і вже від самих дверей заговорив.

— А ви, містере Аллан, треба сказати, примушуєте своїх ждати! — докірливо прогримів він і вдоволено засміявся. Потім скинув капелюха й утер на чолі піт.— Як поживаєте?

Аллан підвівся.

— А ось і ви, Вулф! — спокійно промовив він, шукаючи поглядом щось на столі. Голос його нічого не виказував.

Такий тон Аллана знов підбадьорив С. Вулфа, і світ йому наче розвиднився. Та раптом він усвідомив, що Аллан назвав його «Вулфом», а не «містером Вулфом», і відчув у себе під лопаткою ніби холодний ніж. Колись він мріяв у глибині душі про таку фамільярність, але тепер вона здалася йому недоброю ознакою.

Він важко сів, крекнувши, в крісло, відкусив кінчик нової сигари, аж зубами клацнув, і припалив її.

— Що ви скажете про Расмуссена, містере Аллан? — почав С. Вулф, тяжко дихаючи. Він помахав сірником, поки той погас, і кинув його на підлогу.— Надзвичайно обдарований чоловік! Дуже його шкода! Їй-богу, міг би замісити нам непогане діло! Як я й телеграфував, за нього я ручаюсь!

Він замовк, уздрівши на собі погляд Аллана. Той погляд був холодний — і тільки. С. Вулф не прочитав у ньому людського співчуття, людського інтересу. Погляд був образливий, і С. Вулф стулив губи.

— Расмуссен — це тема іншої розмови,— по-діловому відказав Аллан і взяв зі столу стос телеграм.— Не варто ходити околясом, Вулф, побалакаймо краще про вас!

У Вулфа за спиною аж морозом сипнуло.

Він нахилився вперед, заворушив губами й кивнув головою, як людина, що визнав свою ганьбу й не має нічого сказати у відповідь на докір. Потім глибоко зітхнув, звів на Аллана серйозний, палкий погляд і сказав:

— Я вам уже телеграфував, містере Аллан, що на цей раз мені не пощастило. Бавовник я продав на тиждень раніше, бо мене залякав мій ліверпульський агент, отой кретин. А олово я продав надто пізно. Мені шкода, що дійшло до таких втрат, але їх можна відшкодувати. Визнавати, що в тебе в голові полова,— не велика втіха, повірте мені! — закінчив він, потім випростався, крекнувши, в кріслі й тихо засміявся.

Але сміх, що мав пролунати як самозвинувачення й заразом благання зглянутися, вдався йому погано.

Аллан нетерпляче крутнув головою. Він кипів від гніву і обурення. Мабуть, ніколи в житті він не відчував ні до кого такої ненависті, як тепер до цього волохатого астматика, людини чужої йому породи. Тепер, через рік, жалюгідно втрачений рік, коли він, доклавши неймовірних зусиль, знов поставив усе на солідні рейки, оцей злочинний біржовий маклер звів усе нанівець! Алланові не було чого розводити церемонії, і він учинив розправу над «своїм» швидко й безжалісно.

— Йдеться не про це,— відказав він так само спокійно, і тільки ніздрі його розширились.— Якби ви зазнали збитків, служачи загальній справі, синдикат підтримав би вас, ми не вагалися б жодної хвилини. Проте...— Аллан випростався за письмовим столом, на який досі спиравсь, і звів на Вулфа очі, в яких не було нічого, крім стримуваної жадоби помсти.— Ваш торішній баланс був ніщо інше, як шахрайство, добродію! Шахрайство! Ви гендлювали для власної кишені й розтринькали сім мільйонів доларів!

С. Вулф упав мов підкошений. Він зробився сірий, як земля. Обличчя його прибрало рис мерця. Хапаючи ротом повітря, він притис жирну руку до серця й відкинувся на спинку крісла. Нижня щелепа в нього розгублено, безглуздо відвисла, налиті кров'ю очі ось-ось, здавалося, викотяться з орбіт.

Аллан мінився на виду; силкуючись зберегти самовладання, він то бліднув, то червонів. Потім так само спокійно й холодно додав:

— Ось, переконайтеся самі!

І недбало кинув під ноги Вулфові паку телеграм, що розлетілися по підлозі.

С. Вулф, усе ще лежачи в кріслі, хапав ротом повітря. Земля вислизала з-під нього, ноги зробились як вата, хрипке дихання відлунювало йому в вухах, наче шум водоспаду. Він був такий приголомшений, такий убитий цим падінням з висоти своєї величі, що й не завважив образливого жесту Аллана, який так зневажливо кинув йому телеграми. Сірі повіки опустилися на його очі, немов віка домовин. Він нічого не бачив. Тільки морок. «Наді мною кружляє морок,— думав він.— Я помру... Де ти, смерте моя?..» Потім прийшов до тями й почав усвідомлювати, що тепер уже