Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

– От воно як буває, – гомоніли тоді діди. – Савлій убив Анахарсіса і в землю закопав брата, а розум його та мудрість у Савлієвому сині заговорили. Виходить-таки, й справді мудрість убити не можна.

…Іданфірс застиг, дивлячись у вогонь.

Праворуч нього сидить вождь Скопасіс – Права рука владики, ліворуч – вождь Таксакіс – Ліва рука владики… Їм найбільше довіряє цар, радиться з ними… Ось і зараз не піднімає голови від вогню, владика щось стиха питає свої Руки, і ті схвально кивають рудими бородами…

Із кумисом вже покінчено, пора переходити до справ. У кожного з вождів уже вертиться на язиці: «Владико!.. Яка біда розігнала по Скіфії твоїх прудких гінців у чорних плащах?» Та вони прикушують язики: всьому свій час. І біді, і щастю…

Іданфірс зводить руки і голову вгору.

– О покровителю наш і заступнику наш, боже Папай! – починає він рівним, тихим голосом. – Твоїм іменем зібрав я сих мужів моїх на раду, твоїм іменем буду вести важку мову про нашу біду, Папай. Ти наш захисник, тобі ми вручаємо наші долі, тебе прохаємо: дай нам своєї мудрості, дай розуму свого превеликого, щоб нам не погарячкувати, не схибити у біді чорній. Твоїм іменем, Папай, розпочинаю раду, твоїм іменем глаголю чорну вість: перські коні забагли розтовкти твоїх синів!

Іданфірс проводить руками по білій бороді і якусь хвилину уважно дивиться на вождів та старійшин.

– Вожді мої і ватаги! Старійшини і знатні мужі! Я, цар Іданфірс, син царя Савлія, онук царя Гнура, правнук царя Ліка, праправнук Спаргапіфа, позбирав вас у царську землю, щоб сказати вам лихі вісті: хижий звір підповз до нашого краю. Ім'я йому – цар персів Дарій. Його коні вже п'ють воду із Істру. П'ють воду із першої ріки на заході скіфських земель!

Розділ десятий

Чи варто йти на сифів?..

Артабан, син Віштаспа, не радив йому йти на скіфів. Він казав Дарію:

– У скіфів, як називають саків у степах між Істром і Борисфеном, немає ні городищ, які вони змушені були б боронити, ні засіяних нив, до яких вони були б прив'язані. У них все простори й простори – хоч котись. Все своє майно вони возять із собою у житлах на колесах – кибитках. У тих кибитках їздять тільки жінки, а життя чоловіків минає у сідлах коней. Бо всі вони – вайштр'я фшуянт і хоробрі хшайя. Пастухи і воїни. Вони вільні і живуть, де захочуть. Їх ще ніхто не підкоряв, і тому вони дикі, як необ'їжджені коні. Їхні царі теж кочують, а своїм богам скіфи не ставлять храмів, боги теж кочують із ними. А степи у них, кажуть, великі й пустельні – весною мають багато трав, а влітку дуже гарячі. Сонце випалює всі трави, а вода у степах є не всюди. Дорога ж до них неблизька.

Дарій мовчав.

Артабан казав далі:

– Коли Ахурамазда створював світле царство засіяних нив, квітучих садів і мирних людських поселень, то в противагу йому Ангро-Манью на далеких околицях світу утнув царство необжитих степів, безмежну пустку, де не сіють, не жнуть і не будують міст чи хоча б поселень, і примусив нею тинятися злих кочівників, які не поклоняються Ахурамазді і не визнають його за творця. Коли Ахурамазда створив світле царство персів, то в противагу йому Ангро-Манью утнув темне царство скаїті. І тому воюють вони не за правилами: хочуть – стають на герць, як справжні мужі, а хочуть – інших мужів за носа водять…

Дарій мовчав, бо в словах Артабана була правда.

О, він, Дарій, добре знав, хто такі саки! Він уже ходив до саків. Ходив, правда, до тих саків, які за Согдом кочують, але саки у всьому світі однакові – що за Согдом, що за Понтом Евксінським. Він тоді ходив придушувати повстання у Бактрії, а придушивши бактрійців і назавжди увівши їх до свого царства, нагнав жах ще й на согдів і повернув до саків. Хотів за одним разом покорити і саків. А взяти верх над такими непокірними племенами – то велика честь. Про нього б тоді заговорили усі племена, бо саки ще нікому не корилися. І він привів своє військо до берегів Яксарту. Всюди були рівні степи, видно як на долоні пекуче сонце – і ні душі навколо. Куди пощезали всі саки, де їхні табуни коней, гурти скоту, де їхні кибитки, – того ніхто не знав. Іноді на обрії то тут, то там мигне якийсь вершник чи група вершників, і знову пустка та тремтливе марево. Дарій став табором на березі Яксарту і навсібіч розіслав розвідувальні загони: будь-що знайти степовиків! Загін за загоном повертався до табору ні з чим. Саки невловимі. Мигнуть на обрії і щезнуть.

Дарій замкнувся в собі, радість перемоги над бактрійцями поволі танула. Але один сак сам прийшов у перський табір. Перебіжчик. Дарію стало трохи легше. Хоч одного зрадника, а таки мають саки. То був пастух у витертих штанях, у драній куртці, в заяложеному башлику. На ногах – стоптані сап'янці, з носків яких уже виглядають пальці. Небагатий, виходить. А лицем він був жорстоко понівечений: вуха відрізані, ніздрі вирвані. Рани були свіжі, тільки-но шкіркою взялися. По краях ще сочилася кров.

– Як тебе звати, сак з відрізаними вухами? – запитав його Дарій через товмача.

– Сірак, – одказав перебіжчик.

– Хто ж це тебе так… прикрасив?

– Саки! – з ненавистю вигукнув Сірак. – Я їм цього ніколи не прощу! Я відомщу їм за свої відрізані вуха і вирвані ніздрі.

– Зараз ти маєш таку нагоду, – ніби аж співчутливо говорив з ним Дарій. – Скажи нам, де ховаються такі жорстокі саки, які своїм бідним і невинним пастухам відрізають носи й виривають ніздрі? Ти знаєш, де вони?

– Знаю, але розказувати, де вони зараз ховаються, все одно, що слова на вітер викидати. Ти, великий царю, все одно їх не знайдеш. Я сам поведу твоє військо туди, де, як зайці, поховалися саки. Ти звалишся на їхні голови, як беркут на хитрого і підступного лиса. З тієї долини, де вони причаїлися, вихід лише один – ти його і запреш. І я тоді відомщу тим, хто мені відрізав вуха і вирвав ніздрі.

– Так, ти їм відомстиш, – сказав Дарій. – Я завжди караю злих і неправих, добрих і покірних нагороджую щедрими дарами. Ти добре зробив,