Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

– Дивись і вчись. Збігав я до сусідів і ще багатшим став. Ось так і треба жити.

Іданфірс кивав на знак згоди головою, а сам думав про Анахарсіса. Любив він свого дядька за ясний розум і, молячись богам, завжди у них просив і собі отакого світлого розуму, який був у дядька Анахарсіса… А невдовзі по тому закінчив свої дні його батько. Десь у якомусь там кочовищі вп'ялася цареві чужа стріла в око, і вилетів він із сідла…

«Дістала нашого царя та швидка стріла», – зітхали скіфи, бо дуже Савлія любили, адже часто він водив їх за чужим добром.

Ухвалила рада вождів та старійшин: поховати царя Савлія у землі Герр біля могили його батька Гнура, діда Ліка і прадіда Спаргапіфа… На узвишші викопали глибоку та простору яму – для потойбічної домівки царя. Кращі знахарі Скіфії заходилися готувати царя до останньої прощальної подорожі у степу: вийняли у небіжчика нутрощі, у живіт наклали зілля та сім'я степових трав, зашили живіт і забальзамували цареве тіло. А потім одягли його в розкішні золоті шати, поклали на жалобну повозку, запряжену, як і годиться, трьома парами биків, та й повезли покійного до степу. Жалобну повозку супроводжував син небіжчика Іданфірс з воїнами, вождями та старійшинами. А попереду від кочів'я до кочів'я мчали гінці на чорних конях.

– Виходьте, скіфи!.. Зустрічайте, скіфи, свого царя!.. Прощайтесь, скіфи, бо зібрався цар Савлій у світ предків!

І виходили кочівники, голосили, як велить звичай, рвали на собі одяг і вистригали на голові волосся кружком. Бо хто не зустріне жалобну повозку царя, тому небіжчик навіть з того світу буде шкодити… А відголосивши, всідалися у степу навколо повозки з царевим тілом, пили бузат і їли м'ясо та хвалили покійника. А попивши й поївши, з криками і причитаниями проводжали жалобну повозку за межі свого кочів'я. Так і рухалась та повозка від одного кочів'я до іншого, від одного роду до іншого, від одного племені до іншого аж цілих сорок днів.

Коли ж із покійним царем попрощалися всі роди й племена, повозка повернула у землю Герр. Поховальна яма на той час добре висохла, і долівка її затверділа на сонці, як камінь. Заслали її чепраком і опустили царя в розкішному вбранні на той чепрак. А потім взялися за слуг: спершу задушили дві наложниці, вродливі та молоді, щоб вони і на тім світі пестили царя, задушили виночерпія, щоб і на тім світі підносив царю чашу з вином. Амфору з вином біля царевих ніг поклали, поставили і казан з м'ясом! Ще задушили конюха, кухаря, охоронця та вісника і всіх поскидали в ноги царю. А ще поставили царю золоті чаші, поклали зброю, оздоблену золотом. Опустили сундук з запасним золотим вбранням та кілька пригорщ золотих бляшок. Впоравшись із цим, по кутах ями поставили дуби, спорудили на них дах і засипали його землею. А тоді били коней і закопували їх біля царевої могили.

Тридцять разів сходив Колаксай з-за кряжів потойбіч Танаїсу, а в степу все скрипіли й скрипіли дерев'яні повозки: то скіфи везли землю для могили царя. Висока вийшла могила, далеко її видно у степу. Через рік, як вляжеться земля, могилу ще досиплють і ще, аж доки не затвердіє земля і не стане могила такою ж твердою, як і степ.

Рада вождів і старійшин ухвалила: бути владикою Скіфії сину Савлія Іданфірсу. І всі скіфи сказали: «Хай буде Іданфірс над нами царем!..»

Старійшини піднесли Іданфірсу царське вбрання – рожевий плащ з білою каймою, бо тільки цар вбирається в рожеве та червоне – символи священного вогню. Потім піднесли новому цареві лук батька його, царя Савлія, і стрілу царську із золотим наконечником. Скіф, коли помирає, завжди передає синові своєму лук. Тож узяв Іданфірс лук свого батька і сказав:

– Цей лук віднині буде захищати скіфську землю!

Воїни підвели новому цареві білого коня.

– Ось тобі царський кінь, – сказали. – Сідай, і ми всі підемо і поскачемо за твоїм конем царським.

Скочив Іданфірс у сідло білого коня і поїхав, як велить звичай, до пастухів. А пастухи вже чекали його, вогнище розвели. Загледіли вони білого коня і послали навстріч царю найстаршого пастуха.

– Царю! – сказав він. – Коли ти був молодим, тебе виховував пастух.

– Я вдячний йому за виховання, – сказав Іданфірс.

– Тож підходь, царю, до нашого вогнища, сідай, їж із нами і не гребуй нашою їжею.

Іданфірс спішився, підійшов до вогнища пастухів, пив з ними кумис, їв сир – твердий, черствий сир пастухів.

Потім він повернувся до свого шатра, підійшов до вогню і простер над ним руки. І те вогнище стало царським, і стало священним для кожного скіфа. І немає у скіфів міцнішої клятви, як клятва царським вогнищем. А коли скіф дасть лже-клятву царським вогнищем, то такому голову з пліч знесуть. Бо цар єдиний, хто стоїть між небом і землею, між людьми і богами, і від його сили та здоров'я залежить сила і здоров'я всього народу. Горить вогнище у царя, у всього народу горітимуть вогнища.

І був Іданфірс таким же мудрим, як дядько його Анахарсіс, і він теж не любив воєн і набігів на сусідів, а любив слово мудре і бесіду тиху. Але ворогу завжди умів дати відсіч.

А в набіги на сусідські кочовища хапати чуже добро не ходив.

– Ми саї – скіфи над усіма скіфами – дуже багаті, – казав він вождям та старійшинам. – Чого нам гасати по чужих землях, чого нам губити своїх людей, коли добра у нас – повен степ? У кого є ще такі табунища прудких коней, як у нас? У кого є ще стільки стад худоби, як у нас?.. Скіфи-хлібороби віддають нам половину свого хліба, у нас багато хутра і меду. То для чого нам гасати чужими землями, як у нас своє добро гине задарма, бо нікуди його збути. А греки за наші табуни нелічені, за худобу, за хліб, за хутра охоче платять золотом. Тож давайте краще торгувати, торгувати і багатіти.

Мудрий Іданфірс, далеко-далеко вміє бачити.

– З еллінами, які біля моря, – каже, – дружити будемо. Дядько мій, царевич Анахарсіс, розказував мені про еллінів, казав, що вони багато знають і мудрі дуже. А хто з мудрими водиться, той і сам мудрішим стає. Ось так. Дечому елліни у нас навчаться, а дечому – ми у них. Не бійтеся чужого, коли воно на вигоду нам, коли воно нас багатшими робить. Бо