Бурецвіт - Марія Ряполова
Не мають більше значення дрібниці — зачіска, манікюр, увагу зосереджено на вічному. Здається, коли ти маєш настільки антисанітарний вигляд, то здатен на будь-що. Вимащений у багно, ти можеш коїти шалені вчинки.
І от ми йшли, брудні, як свині, та вільні, як птахи. Від нас тхнуло гнилим листям. Люди скрізь охоче давали нам дорогу. Хоч ми їхали в напханому трамваї, та в нашому куточку було доволі просторо — всі намагалися відійти подалі.
У готель нас пускати не хотіли. Довелося вигадати історію про те, що нас викрали і катували два дні, а потім умовити не викликати правоохоронців.
Після того, як ми вимилися та купили дещо з одягу, час було шукати Тіньсловів.
25
Тіньсловів ми знайшли в адресній книзі міста. Тіньсловів там було кілька. Щоправда, на наше щастя, жили вони компактно, в межах кількох сусідніх між собою вулиць. Ми полишили Перлу в салоні краси й вирішили обійти всі адреси.
Коли перед нами прочинилися перші двері, ми не дуже знали, що казати.
— Доброго дня, ми з газети, — випалив шукач.
На порозі стояла серйозна жіночка у фартушку.
— Ми пишемо статтю про історію вашого роду.
— Знову? — байдуже відгукнулася жінка. — Про це вже багато писали.
— Е… справді? Але ми з далекого міста, і наші читачі ще не знають.
— Мені здавалося, всі знають. Ну, проходьте.
Ми жваво пропхалися всередину.
— Власне, питання наше… щодо могили, — сказав шукач. — Ми бачили могилу, де поховано ворожнечу вашого роду.
— Рано її поховали, — гмикнула господиня. — Роззувайтесь і проходьте до кімнати.
Ми постягували черевики і в шкарпетках зайшли до вітальні.
— А хто це зробив? — запитав шукач.
— Наш дідусь, Мирлем. Він гадав, що все позаду, що Очікуваний вже з’явився.
— Ага, — заохотливо промовив Бурецвіт.
— Так, наш дядько, Безмір, він став відомою людиною, чемпіоном країни з бігу навприсядки…
— Справді. А я думаю, звідки мені прізвище знайоме, — закивала я.
-…і багато хто уявив собі, що це і є той Очікуваний, що прокляття минуло. Тоді дідусь на радощах поховав давню ворожнечу. Адже весь цей час у нас не було згоди через численних зрадників. Сідайте!
Вона вказала на канапу, але ми лишилися стояти.
— То що, прокляття не минуло? — спитав Бурецвіт.
— Ні, — похитала вона головою. — Того ж року старший син Мирлема, Світзорь, розповів вашому брату і всім бажаючим купу бридні про Безміра, і справжнього, і вигаданого. Розпатякав найінтимніші речі, що їх у родині знають, а чужим ніколи не скажуть. Передав фотознімки, якісь там відеозаписи… Ще й набрехав чимало. І так оце розумно набрехав, що Безмір досі не виправдався. Ну, а далі все й далі йшло. Як заведено. І в Світ зоря самого був син-зрадник, і в нашого батька один був, і в Безміра, і в Стожара, дядька нашого, теж. Щоправда, це єди ний, про кого я не знаю, чим він завинив.
— Чому не знаєте? — поцікавився шукач.
— Вони, сестри його, вирішили про нього взагалі не згадувати, імені його не вимовляти. Повідомили тільки, що він зрадник і що більше вони про нього слова не скажуть. Отак.
— А… а де живуть ці сестри? — спитав Бурецвіт.
— А он у сусідньому будинку, п’ята квартира.
— Гм, шановні колеги, мені чомусь здається, що інформація саме про цього Тіньслова нам і потрібна.
Жінка похитала головою.
— Ви нічого з них не витягнете.
— Пані, ображаєте. Ми ж професіонали.
26
Ще одні двері прочинилися перед нами.
— Доброго дня. Можна? — сказав Бурецвіт.
Дівчина із ложкою в одній руці та з рукавичкою на іншій зміряла нас поглядом без жодних ознак гостинності.
— Не можна. Ви хто?
— Ми… Я — шукач орхідеї, це — мій провідник, а це — її учень.
— Що???
Рука з ложкою опустилася.
— Ви чули про орхідею долі?
— Це якісь казки!
— А. Ну от. Ми маємо до вас важливу дуже справу.
— Хто ви такі? — дівчина насупилася.
— Мене звати Бурецвіт. Це — Лірина, а це…
— До побачення.
Вона вже хотіла зачинити двері.
— Зачекайте! — випалив шукач. — Це питання життя і смерті! Нам потрібен ваш брат. Той, про якого ви не говорите.
— Мій батько, ви хочете сказати, — мовила дівчина і уважніше придивилася до нас.
— Га? Що?
— Це про мого батька не говорять у цій родині.
— Але… нам дуже він потрібен, ви знаєте, де він?
— Ні.
— Дозвольте нам пройти.
Вона трохи поміркувала й прочинила ширше двері.
— Проходьте.
Ми зайшли.
— Я майже нічого не знаю про це, бо він пішов, коли я була маленькою, а тітки ж мені нічого не розповідали, — сказала дівчина.
— Вони вдома?