Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - В. Домонтович

Він не скаржиться, він обвинувачує! Його скарги — не жаль, а закид! Навіть у хвилини суму й самоти, мріючи про співчуття, про ніжність, про тепло м’якого дотику рук, про мовчазні години вдвох, — навіть тоді він не може звільнитись від цього почуття своєї прометеїстичної самотньої обраности: «Мене ніхто не розуміє!»; «Де Вам се знати!».

За певною схемою розвивається роман Куліша з Милорадовичівною, ніби в ту саму алгебраїчну абстрактну формулу любовних взаємин замість одних імен підставлено інші: інші імена, інші дати, інші місця, відмінні обставини, роки й люди, а поза тим усе лишилося те саме.

Поки їхні взаємини не йшли далі стриманого й офіційного «Вельможна панно», доти і в листах Куліша до Милорадовичівни не було нічого образливого й зневажливого, трохи було менторства, трохи вчительського, трохи нотацій, та й годі, але в першому ж інтимному листі тон зневаги проявляється аж надто виразно.

Отеє «Мене ніхто не розуміє» стає за вихідний пункт!

— Нігде-бо Вам узять іншого розуму, а не такого, яким світ пробувається. Нельзя Вам стать осібно од людей і думати розумом і чути серцем.

— Сміється світ, зазирнувши случаєм у тайни душі поета. І Ви, моя сестро, не Бог знає, що вчините, як насмієтесь над моїми чудними в світі помислами.

Він зідхне і з покорою скаже: «Хай буде!»

— Живіть же, як Бог послав Вам на душу, коли не можна інше. А я буду жити і розуміти по-своєму.

Він і вона різні! Він — вища натура, у нього не загальна душа поета, сповнена високих пророчих тайн і скарбів, він чоловік величної призначености, а хто вона? Чи ж не звичайна вона, банальна панночка, така, як усі, як тисячі інших, «верхоглядлива», «ні до якого високого діла не прихильна і тільки на словах благородна», з себе нічого високого й «вдохновительного» на світі не являючи.

— Я Вас не знаю; я люблю Вас на віру. А знаєте, як важко оддать на віру душевний скарб! Ви знаєте і можете знать, що я за чоловік і яка в мене душа, а я сам мушу вгадати; та й не помилитись. Боже ж храни да помилюсь! Що тоді із моїм серцем буде? Чи ще мені мало муки! Лихо мені в світі!..

Пишновеличний Куліш і нікчемна, мізерна вона. Нехтуючи, зневажливо кидає Куліш Милорадовичівні:

— Ви мені не дали ніякого доводу, що справді несхожі на тисячу інших панночок.

І з образливою, майже цинічною погордою він каже дівчині:

— По одному погляду і по голосу, а не по словам — не то вже по ділам — підняв я Вас на висоту, на которій Вам і не снилось бувати.

Коли Милорадовичівна й є не абищо, а щось, то тільки як витвір мрійної поетової уяви: кумир, созданий фантазією поета.

— Посилаю Вам моє щире, од серця воздихання, которе не єсть що інше, як жажда душі моєї любить, коли не те, що справді єсть високе і вдохновительне на світі, то хоч заквітчаного весінніми квітками кумира, самою же душею собі созданого.

Року 1857 Марко Вовчок, познайомившись із Кулішем, якось сказала про нього:

— Краще всього він щиро любить і розуміє усе своє!

В Милорадовичівні Куліш не любив її, а тільки свою уяву про неї, свою про неї мрію. Його кохання — кохання до незнаної, що в її образі він пізнав чудесне і священне сяйво небесної вроди.

Кохана дівчина може бути звичайною сільською дівкою, брудною й грубою Альдонсою, але в високому спогляданні поета вона — Дульсінея. Кохати — преображати в хвилинному побаченні, в небесному, майже містичному спогляданні.

Кохання то й є преображене побачення на мить, побачення в звичайній жінці образу чистої вроди, ствердження високого романтичного кохання шляхом романтичної омани.

Куліш декілька разів у листах до Милорадовичівни з досить близькою текстуальною точністю повторює пушкінське:

Я помню чудное мгновенье:

Передо мной явилась ты,

Как мимолетное виденье,

Как гений чистой красоты.

— Де чиста красота майне перед ним, ніби тілько краєм небесної одежі своєї, уже ввесь він загорівсь, роєм перед його очима гуляють Божі дива, которими живе, которих до скону жадає всяка артистична душа.

Те саме він каже ще раз:

— Вона здалась мені моїм святим ідеалом, в її образі чиста небесна краса ніби майнула перед моїми очима краєм своєї ризи.

У листі з 30 жовтня р. 1858 він пише Милорадовичівні:

— Знаю я Вас тільки з лиця та з голосу, а душу Вам свою вкладую, або не свою, а таку, которій бо я всім серцем і всіми мислями поклонився.

І далі він повторює ту ж думку:

— Сього ніхто не знає, та й Вам байдуже, що чоловік шукає по світу свого святого ідеалу і де що знайде хоч трошки на його схоже, зараз, як та квітка до сонця, обертається туди серцем і вірує легко, як мала дитина, і душею радіє і розумом перед своїм кумиром никне, і страшно йому глянуть на його, зневіряючись.

Він — романтик. Як романтик він зневажав реальність, знецінював її, зневірявся в ній, заперечував: diesseits протиставлено jenseits, тутешнє тамтешньому.

Такий він був скрізь і завжди: у філософських своїх поглядах, в творчості, в соціальних концепціях, у ставленні до жінки, в найінтимніших переживаннях своїх.

Він ображає ту, що її кохає! Не жінку він кохає, а образ уявленого кохання. Кохає він образ, «в которий вкладає свою душу», «созданий душею».

— Душу Вам свою вкладую, або не свою, а таку, которій би я всім серцем і всіми мислями поклонився.

Отже, мова йде про кохання преображене, перетворений образ коханої жінки, змінену й протиставлену реальність.

Що більше він зневажатиме жінку, яка вона єсть, то вище підноситиметься витворена уявою мрія.

— Чого варта дійсність супроти мрії!..

Можна ображати жінку, але в молитовному знесенні серця треба вклонитись перед її гіпостассю. |

Він запевняє:

— Тілько очам моїм, душі моїй Вас треба (22/II—1859).

Задля душевного споглядання вроди він ладен знецінювати земну змислову сторону кохання. Отії любоснії втіхи нікчемні. Вони ніщо супроти кохання душею.

— Мені здається, що нехай як хоче, гаряче обніме, а не скаже слова гарячого — швидко те обнімання надокучить. Душею любимо ми до кінця жизні, а тілом — поки воно не прохололо. А коли б Ви знали, які тії любоснії втіхи недовгі! Не стоять вони самі по собі доброго слова.

Куліш уперто підкреслює, що для нього кохати то — кохати ідеальний образ, «самою ж душею собі созданий». Між пережитим