Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - В. Домонтович

Куліш ясно усвідомляє собі ускладненість їхніх взаємин (22/II—1859):

— Хотів би на Вас подивитись — для того б приїхав до Вас. Та як же цьому статись? Боже мій!.. Чужий я чоловік усім у Вас. Воно гарно думкою приїхати, а ділом — чого? Що йому треба? Яке тут діло? Діло моє — сестру одвідати, з сестрою любо поговорити. Хто ж тому віри пійме, що справді це брат до сестри приїхав? Скажуть: «Закохався, з великого розуму в голову чоловік зайшов». І всяке за їх руку потягне, а не за мене, не за любу сестру мою.

Ми не знаємо, чи лист Куліша до В. В. Тарновського з 13 вересня р. 1858 писаний з приводу цих чуток чи яких інших, але в кожнім разі дуже правдоподібно, що слизька й двозначна ніяковість «взаємин чудних в очах інших» Куліша та Милорадовичівни дала привід Тарновському обурюватись з Кулішевого поводження.

— Шановний друже, Василю Васильовичу! — писав Куліш до Тарновського. — Теперішній період життя мого є період самих чудних про мене чуток, відгомін яких, час від часу, доходить і до мого слуху. Ніхто краще від мене не знає, що ці чутки і найбезглуздіші з них — дуже природні за тих даних обставин, які подає світу неправильне, саме на себе неподібне життя моє, та поза тим мені боляче бачити ім’я моє іграшкою людей, що не розуміють глибше від того, що здається… Навіщо Ви десь висловили якесь незадоволення з мене? Чи й Ви сумніваєтесь в чистоті моїх душевних рухів? Як же боляче мені бачити Вас в сонмі людей, що тільки здавались друзями! Коли Ви з мене незадоволені, то пишіть до мене й попрьокайте мене по-приятельськи, мавши на те право любови й відданости, або ж кажіть мені в вічі найрізкіші речі, коли я буду у Вас. Але мова, на яку не можна відповісти, тільки шкодить людині, відбираючи в неї душевний спокій.

6

Де ж шукає Куліш виходу з цього заплутаного становища? Милорадовичівна — дівчина; інша справа, коли б вона була заміжня!

Куліш охоче підтримує думку в Милорадовичівні про одруження, впевняючи її, що коли вона вийде заміж, то в їхніх взаєминах не тільки нічо не зміниться, а навпаки…

На нотатку в Лесиному листі, де вона зазначає, що в її житті «багато буде перемін», Куліш на відповідь пише:

— Яких же? Що Ви хотіли сказати? Може, такії будуть переміни, которих я Вам щирим серцем бажаю, і послі того хіба я Вам стану чужим або Ви мені чужою? Не було б для мене луччої радости в Україні, якби вбачити добре, гаряче серцем подружжя, которе б жило не земними тільки помислами, не так, як живе гарний метелик, которий сього дня красувавсь на сонці, а завтра замер, що було до його і ще буде послі його, ні про що думкою не клопотав і серцем не горів. Ви ж, у якій би долі не були, маю в Бозі надію, що найперше Ваше, найвище в Вас діло буде оте чувство, що ми частка чоловічества, котору Бог послав у мир на добро всьому роду людському.

Рідні душі мають назавжди лишитись рідними. Почуття, що він і вона — частка людства, що їх послано на добро всьому роду людському, повинно бути за ґрунт, що створить можливість для Куліша і в дальшому, після Лесиного одруження, не рвати з нею зв’язків.

— Не тільки Ви самі, та й той, кого вибере Ваше серце, буде для мене близькою моїй душі особою.

Ці добрі побажання роблять честь шляхетності серця Кулішевого, та мимоволі виникає питання, на що вважав Куліш, коли він з листа в лист повторював те саме про прийдешню приязнь до Лесиного чоловіка?

Після фрази: «Кому ж і любить гарну дівчину, панну між паннами, як не нашому брату» — він пише: «Обома руками оддав би я Вас заміж за хорошого чоловіка, і тоді ще сміліше любив би Вас і чоловіка Вашого, і діток Ваших».

Отже, становище Тургєнєва коло П. Віардо йому здається найпривабливішим.

В приписці до цього ж листа з 22/II-1859 Куліш ще виразніше висловлює це бажання — «тургєнєвської» коло Віардо «любови»:

— Великий світ, та нігде мені дітись!.. Одрадно думати, що колись приїду до Вас замучений та недомучений, а Ви вже будете господинею гарною і дасте мені захисний притулок у своїй господі, і знаючи, що в мене всяка жилочка перестраждала багато на віку, умітимете не займать мене і других навчите мене не займати ні словом, ні поглядом.

У Куліша якась idée fixe кохання, виявленого в старості.

— І взнали б люди, як умію любити, тоді тільки, як сивим би волосом голова моя засеребрилась, і днями, а не годами вік свій останній лічив би я.

І себе і її він бачить старими.

У листі з 25 грудня р. 1857, першому інтимному листі, він пише наприкінці:

— Коли прийде до Вас старість (бо й до Вас вона прийде), дай Боже, щоб дружнії очі всяку Вашу морщинку і сивий волосочок оглядали любовно, як пам’ятку пишної Вашої весни, котора дарувала тим очам багато райських минут, годин, днів і ночей, на віки вічні незбавленних.

І в наступному листі з 20 листопада 1858 р. повторює те саме:

— Я такий чоловік, що хоть би кого й десять рік не бачив і не чув, то все однаково кохатиму. Мені б хотілось зійтись із Вами колись, як і я сам, та й Ви теж поробимось людьми старими. От тоді познається настояща ціна нашому серцю: чи справді воно щире золото, чи ледача мідь, котора блищить тілько тоді, як її вияснять, а занехай, то й потускне або ще й зеленим ядом зацвіте.

— Бачте, — додає Куліш, — яка в мене довга проба, чого чоловік стоїть. Люди мені зневірились, то й я собі віри не доймаю.

Кохання в старощах — улюблена сподіванка Кулішева.

7

У романі Куліша з Милорадовичівною можна декілька моментів накреслити:

Рік 1856—57, початок знайомства й перші листи! З вересня 1856 р. до липня 1857 — 5 листів: перший 4 вересня 1856 з хутора Баївщини, а тоді 18 лютого 1857, 6 березня, 3 травня і 19 липня.

Це листи спокійні, дружні, лагідні: листується літня поважна людина з милими й приємними панночками. Отой-о пан, видатна людина, громадська людина, що