Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - В. Домонтович

Він певен був, що нема гордовитішої й химернішої від нього людини.

— Гордовитий біс! — казав про себе Куліш.

Він вклонявся перед власного гордовитістю й гонором!

Що є привабливіше для людини, як здаватись не такою, яка вона є?

Обережна, передбачлива, практична й цнотлива людина завжди бажає здаватись необачною, чудною й розпусною. Розпусник казатиме про цноту й цнотливість; семипудовий черевань, — що він схуд і худне. П’яниця запевнятиме, що його найголовніша доброчинність — тверезість.

Холоднуватий, стриманий і педантний Куліш казав про себе:

— Моя душа не знає впину!

Цієї однієї фрази досить, щоб навіки розчаруватись в самовизнаннях і ніколи на них не покладатись.

Досить хоч трохи знати Куліша, щоб не повірити йому, коли він казатиме про свої «необачні в світі», «юродиві в світі помисли».

Інша річ, що йому хтілось скидатися на юрода. То зовсім інша річ! Але він клеветав, ошукував себе, коли називав себе юродом, нахабою й Дон Жуаном.

Він не був ані юрод, ані нахаба, ані Дон Жуан!

Ніколи й ні в чому не бувши юродом, Куліш проповідував юродство як спосіб врятувати себе й всесвіт. Дарма що він сам робив не так, як думав, він припускав, що коли б він наважився зробити інакше, він досяг би повноти приступного для людини щастя.

— А ви знайте, — пише Куліш до Милорадовичівни, — що під моєю сумною поверховністю страшенна глибина душевна огнем неугасимим палала.

— Моє серце не вміє любити по-ангельськи, чую в йому дуже багато гарячої крови.

Коли він і палав, то палав, зберігаючи всі властивості криги. Почуття найбільшої пристрасти він проявляв з холодністю, що зробила б честь навіть і кардиналові.

Йому здавалось, що ніхто в світі не кохав ніколи так необачно, так сліпо, так химерно й гаряче, як він.

— Це тільки в моїй душі, — писав Куліш до Милорадовичівни, — живуть такі химери, щоб побачить десь гарну дівчину, наслухаться серцем її голосу, промовить два слова крадькома й щоб вона стала тобі рідною душею навіки.

Пишаючись з власної химерности, своє бажання побачити дівчину він вважає за необачність, притаманну тільки йому. Тільки він, Куліш, гарячий Куліш, зі своєю палкою натурою здібний на такі безглузді витівки!..

— Як там не мізкуй, а під тим артистичним поглядом на названу сестру знайдеш і сам жажду кохання… і не будь того та іншого, то, може б, і не таку повів із сестрою розмову.

Не будь того та іншого!..

У мріях своїх він був необачний, сміливий, настирливий, безтурботний і веселий нахаба з пером півня на одягненому набакир капелюсі і зі шпагою при боці. Тимчасом у житті був він мирна, лагідна й боязка людина, що десятою дорогою обминатиме двір, де мешкає кохана дівчина.

Душу його озлиднено, й серце його спустошено.

Як характерна для Куліша ця фраза про «два слова крадькома промовлені». Його сміливости вистачало на два побіжних слова.

У світі доводилося жити зовсім не так, як мріялося й бажалося на самоті з собою. Самотні мрії не мали нічого спільного з життям і дійсністю. Між тим, що він був насправді і що він уявляв із себе в своїх самотніх мудруваннях, лежала прірва, нічим не заповнена.

З почуттям гіркости він зазначає:

— Світ живе не так, як собі мудрує на самоті душа поета.

Отже, він не був ані нахаба, ані юрод!

Він піддурював сам себе. Він лицемірствував із собою. Тартюф навпаки! Обернений Дон Жуан!

З усієї практики Дон Жуана в нього лишилося єдине почуття: холодний дотик важкої руки Командора і жах від того дотику. Побажавши жінку, він уже чув кам’яні кроки статуї. Він уже бачив розвернуту перед ним землю й полум’я пекельної безодні, що проковтує його.

Він кохав, зважаючи на обставини. Озираючись. Вважаючи на те й на те… Він зідхає: коли б не обставини… Він не наважується піти проти обставин, повстати проти умовностей людського загалу, розірвати з життєвими ускладненостями. Він увесь у владі обережної й боязкої душевної спустошености.

Цей Дон Жуан — Дон Жуан обережности.

Щиро й одверто наважується Куліш писати до дівчини, тільки зібравшись у дворічну закордонну мандрівку:

— Мені тепер легше до Вас писати, бо це пише чоловік, которий збирається на два годи в далеку дорогу, з которої Бог знає чи й вернеться в Україну. От його слово твердіше. Якби не задумав далекої мандрівки по світу, може б, і не писав до Вас так щиро…

Куліш проповідує обережну любов здалеку.

— Маю я право любити Вас здалеку, дивлячись на Вас душею: а око моє таке ж грішне, як і у всякого, і лукаво воно змовлятиметься з серцем.

Куліш листувався задля листування, викликав кохання, зовсім не певний того, що коли на його слова й заклики дівчина відповість коханням, він наважиться піти назустріч збудженому, викликаному почуттю.

Вузол свого вгамованого кохання він розплутував повільно, передбачливо, обережно. Нитка снувалася рівненька й тоненька, ледве помітна, прозоре павутиння, оманний мереживний міраж.

На запитання Милорадовичівни, коли він збирається прибути в Україну, Куліш не дає певної відповіді:

— Треба б одвітить, що ніколи, бо лучче б для мене — ніколи в Україну не вертаться. Отже, ні! Знаю, що не раз пройду по тій мученицькій землі мучачись. Та й приятелів своїх жаль навіки покинути. Хочеться пісень послухать, хочеться на людський образ подивиться. Перенесу всяке невимовне горе для цього. Приїду в Україну, а коли — Бог знає, і чи надовго, чи побачу Вас, чи почую — Бог знає. Отже, як би воно не вийшло, а знайте, єсть на все свої причини, которі один Бог тілько знає.

Одного не можна закинути Кулішеві: — полюбляв пан Куліш туманні, розпливчасті натяки. Отже, не можна сказати, щоб ми нічого про нього не знали, та, кінець кінцем, на що Куліш натякає в своїй одповіді?

Чому для Куліша лучче ніколи не вертатись в Україну? Чому коли поїхати в Україну, то для цього прийдеться перенести невимовне горе? Чому по цій землі він має йти мучачись? Про які-такі одному Богові відомі причини він згадує?

Що взагалі повинна була подумати Милорадовичівна, одержавши таку відповідь на своє запитання?

Куліш боїться спліток, що можуть викликати його взаємини з Милорадовичівною:

— Варварство кругом нас облягає, підстерігаючи всякий учинок наш, на інші учинки не схожий.

— Мені, — каже в іншому місці Куліш, — треба обходити Ваш двір далеко, щоб не побачили люди, як мої щоки горять, мов у юноші, щоб хто не підстеріг, куди мої очі повертаються.