Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - В. Домонтович

— Не всякому, — дописує Куліш, — дається скарб цей: дається він тільки родичам по красоті душевній. Радуймося ж серцем і благодарім Богові, що дав нам зрозуміти ціну цьому сокровищу.

Слова Кулішеві, звернені до Милорадовичівни, показують, що важив колись цей пісенний етнографізм у житті людей середини минулого століття. Пісню ототожнено з коханням, пісню тлумачено як джерело народного життя. Слова визнання, звернені до коханої дівчини, говорять за враження, що його справляє пісня на людину.

— Знаєте, що було моїм путеводним пламенником? — запитує Куліш, звертаючись до Милорадовичівни, і відповідає: — Рідна поезія!.. Нехай же ганить її хто, як хоче; вона навіки пребуде святинею душі моєї. І всяка душа щира нею сохраниться од упадку, нею підніметься вгору і заквітчається райськими квітками. Тим-то радію серцем за Вас, — каже Куліш Милорадовичівні, — що Вам дався цей скарб, і що Ви родичка по красоті душевній з тими пророчими душами, которі нам цей скарб заповідали.

«Дух пісні», ототожнений з «духом нації» і сприйнятий як «образ дівчини», цю тріадичну послідовність романтичної символіки Куліш виразно накреслює в листі до Милорадовичівни з 28 квітня року 1859.

— Коли я думаю про свою знищену панами Батьківщину, то замість неї в моїй душі з’являється тільки милий, з ласкавою до мене усмішкою Ваш образ. Коли б він затьмарився для мене через Ваше відчуження, тоді Україна уявлялася б мені масою густої темряви.

Образ України — образ Милорадовичівни! Новалісівську тематику блакитної квітки — дівчини — пісні — повороту в дім отчий в послідовній зміні символів додержано тут якнайкраще.

2

Куліш у своєму романі з Милорадовичівною не задовольняється з індивідуальних переживань, що важать для даної людини, їй зрозумілі, для неї тільки принадні. Його почуття не належить до категорії інтимних настроїв. Він заперечуватиме індивідуальну замкненість почуття задля його вселюдськости.

Куліш не покохав би Милорадовичівни, коли б вона не знала рідної мови, не співала рідних пісень, коли б не була вона небагата панночка, що на жизнь народну дивиться зблизька. Отже, в першій же своїй згадці в наведеному вище листі з 29 серпня р. 1856 до дружини він зазначає найпривабливіше для нього в сестрах Милорадовичівнах: знають рідну мову й співають рідних пісень.

Його визнання — визнання до сестер-українок. «Де б він не був, де б не обертавсь, серцем радітиме, що в його єсть сестри-українки».

Милорадовичівну Куліш намагається виховати як національно-свідому дівчину-українку. Він радить їй почати студіювати українську історію: «Присядьте ви вдвох із Вашою сестрою до історії рідного краю: попрочитуйте всячину, що про неї написано, порозбирайте молодим розумом, чи воно так, чи ні і що там правда, а що помилка; посписуйте собі для впам’ятання деякі случаї, імена, роки — так, як студенти перед екзаменами, щоб таки добре знать історію свого краю, так як усяка воспитана полька знає свою історію. Бо треба полькам честь оддать, що вони найученіші між нашими дамами. А послі оглянетесь і на сусідськії історії; розберіть московську історію, що вона таке, і польську, а далі і німецьких царств».

У нього пісенний романтичний підхід до кохання сполучувався, коли хочете, з громадським. Він стверджує кохання тільки з погляду соціальної виправданости цього почуття. Тільки те, мовляв, кохання є справжнє кохання, що може принести користь нації.

Коханець і коханка для Куліша — синоніми громадянина й громадянки. Він звертатиме увагу на громадську чинність почуття. В коханні він нехтуватиме «біологізмом», — тільки соціальний момент може щось важити в його очах.

Долю особисту людини він розглядає з погляду суспільного її призначення. Людина не має права улаштовувати своє життя, як своє, не має права дбати про себе задля себе. Колективне «ми» вище над індивідуалістичне «я».

***

Отже, тому й розійшлися так різко Куліш і Костомаров у своїх порадах, коли року 1858 довідалися, що Шевченко, повернувшись із заслання, збирається одружитись.

Куліш був резонер, а тому іноді й прихильник абстракції; він був те, що звуть — ідеолог, людина системи й розрахунків, людина формул і тез.

Ставлення до Шевченка Куліш укладає у формулу: Шевченко — великий поет, і, як великий поет, він повинен не про себе дбати, а про вічне і в жертву вічному свою життєву улаштованість приносити.

— Засмутив ти мене, брате, — пише Куліш до Шевченка в листі з 14 лютого р. 1858, — сказавши, що хочеш одружитись; негарну ти пору вибрав; не вийшов на простий шлях… А в мене була така думка, щоб тебе за границю спровадити і щоб ти ширше по світу поглянув. Ся думка була в мене і в 1847 році — так тоді Микола не дав доброго діла вчинити, а тепер, мабуть, якась Маруся чи Одарка, чи Ганна стане на твоїй дорозі. А небагато тобі й треба, щоб вчинитись великим поетом на всі вічні роки.

Ось принцип розв’язання питань: віки й народи!.. Шевченкове призначення — «вчинитись великим поетом на всі вічні роки». Звідси й треба, за Кулішем, виходити, роблячи той чи інший крок у житті.

У пораді Куліша є логіка передупевненої думки. Він дивиться на це питання sub specie aeternitatis; в його порадах відчуваються відгуки Карлайлевого культу героїв. Героїчність жертовна, і героїчної жертви вимагав Куліш від Шевченка.

Костомаров звичайний і простий: Шевченко для нього людина, що їй ніщо людське не чуже. Він розуміє, чого варта мрія про спокій у душі натомленого блуканнями вигнанця.

— Хоть би на старості літ, після такої глибокої, гіркої коновки лиха, трохи одпочити душею, — ось Костомаров зі своєю доброзичливою й добросусідською порадою.

— Далебі дуже добре зробив би ти, мій друже єдиний, коли б оженився[25].

Отеє homo sum не властиве Кулішеві. Він не визнає людських, надто людських слабкостей. Закохатись, тому що закохатись, бо кожна, мовляв, людина кохає, — це для Куліша свідоцтво ганебної мізерности, жалюгідної зради самого себе.

Кохати за вроду, за душу, за людське, бо того вимагає життєва природна потреба, — то є пусте, ніщо. Кохання як чисте природне інстинктивне почуття, родинне життя як затишний притулок для натомленого мандрівника, — все це для Куліша не існує.

— Ви, — звертається Куліш до Милорадовичівни, — душа жива, котора прийшла в мир на те, щоб послужити, а не на те, щоб їй послужили…

Куліш підкреслив це слово: послужити!.. Вихованець свого службового віку, коли всі суспільні взаємини ґрунтувалися на «службі», він і на кохання,