Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

стовпчики з номерами — ото і є фінал стандартних людей. Зрештою, не випадає, очевидно, обурюватися і зі стандартності, бо що таке, зрештою, нестандартність? Дивацтво, біловоронство, змагання з існуючим ладом, особлива освіченість, суспільна значимість? Достойності це чи вади? Перші чотири якості, очевидно, за суспільно признаними оцінками — вади, а остання — міраж. Чи має значення, наприклад, що одному на цвинтарі поставлено пишного пам’ятника, а другому — кілочка з номером, коли під тим пам’ятником і номером однаково гній та кістки? Отже, доходити суспільної значимості я ніколи не праг, бо це таки міраж, але бути середньопересічним обивателем, яким, зрештою, і став, теж мені не вельми світило. Вже себе описував: справді, в мене пересічна зовнішність, а б сказав, бридка. Але жах не в тому. Жах у тому, що пусти мене в юрбу, і я в ній нічим не відрізнятимуся, бо людей точно такої, як у мене, статури, з такою ж бридкістю можна побачити сотні. Отже, й бридкість моя також стандартна. Ідею стандартності закладено в суть людини, і тут ніде дітися. Епізод перший.
Іван Маркіянович та Степан Вітличний

Мій батько з’їздив до свого приятеля у Києві, і я невдовзі опинився на Дарниці, в робітничому гуртожитку, наповненому простими хлопцями, з якими в перші часи намагався бути на їхньому рівні: розмови про роботу, футбол, дівчат, гра у шахи, доміно, спільні вечері, часто з випивкою,— до речі, від цих випивок у гуртожитку висів своєрідний сопух, який звідтіля не вивітрювався. Працював я на бетонному заводі, наша бригада виготовляла панелі для перекрить будинків, балки і таке інше. Робота й справді була нелегка, як і в кочегарці, але я швидко в неї втягся, бо вже мав кочегарський гарт. Заїдало мене інше: духовна самотність. Тільки тепер я відчув, яке це благо мати таких приятелів, як Славко, Артур чи навіть Лариса. Дівчата, які були навколо, мене не приваблювали, як надто елементарні, хоч деякі з них і пускали в мій бік бісики. Я знайшов собі розвагу у вихідні: сідав у 27-й трамвай і безконечно довго їхав, розглядаючи перехожих,— здобував при тому, як називав, “острівець тиші в душі”. Було заколисливо м’яко їхати отак, коливаючись разом із трамваєм, стежити за калейдоскопом облич, що пропливали за вікнами, напівмріяти, відчувати тепло, бо вже був грудень, земля вкрилася подекуди клаптиками снігу, висіріла й трава, а безлисті дерева нерушно погрузли у глибокому сні. Кінцевою метою моєї мандрівки був кінотеатр “Київ” чи “Панорама”, де я змішувався з людьми й дивився зарубіжні фільми — особливо подобалися мені італійські неореалістичні, які тоді ще йшли. А потім, схвильований і розмріяний, повертався назад. Інколи забредав у бібліотеки й сидів там, читаючи, у більші й поважніші мене не пускали, як людину, що не вчиться і без вищої освіти, а в менших усе було гаразд. Особливо часто я заскакував у свою районну бібліотеку, де бібліотекаркою була старша за мене дівчина з пишною кучерявою (як у баранця) кучугурою волосся і з досить сірим обличчям. Звали її Тамара, і я з нею заприязнився, бо й вона була начитана, правда, говорила виключно російською мовою з якимсь милим шепелянням: не вимовляла “р” і “с”. Я навіть провів її раз додому, по дорозі вона безперестанку тараторила про якихось московських та ленінградських акторів і про кіна, в яких ті знімалися; книжки, якими вона захоплювалася, були також московських та ленінградських авторів, і от уперше, йдучи поруч цієї виключно чужої мені дівчини, я незмірно затужив за Ларисою й подумав, що ми з нею повелися таки зажорстоко й не розібралися з нею доладу, я ж, виявляється, її таки люблю. Але ця любов була в мені, як спогад про далеку, напівзабуту осінь, ніби все відбувалося не місяць тому, а років з десять, в осінь із смутним присмаком прозорого повітря, настояного на жовтому листі, а я ніби був людиною, котра вже відчувала старіння. Отож провів Тамару до її дому, вона, певне, сподівалася, що я, як це чинять московські чи ленінградські актори у своїх недолугих кінах, її поцілую, навіть потяглася до мене, але я чемно з нею попрощався й пішов у свою самотність, повен неясної туги й каяття,— відчував себе поки що в цьому місті гостем. І от тоді я згадав Богдана Горбача зі Львова, згадав, що він назвав мені ім’я якогось Вітличного, згадав навіть вулицю, на якій він живе, хоч номер, як і номер телефону, звісна річ, забув. Йшов від трамвая до гуртожитку й думав, що потелефонувати тому Степанові Вітличному не штука: набрав 09, і телефона мені напевне скажуть, але як бути з батьковим наказом спуститися на дно, зануритится в мул і перечекати? Бо коли той Степан знає Богдана Горбача — це значить, що й за ним ведеться стежа, тож моя втеча до Києва не матиме ніякого сенсу.

Зайшов до гуртожитку, хлопці з моєї кімнати зустріли мене радісним гомоном: випивали. Я змушений був сісти до столу, випити, слухати п’яне варнякання, пересипане матюками й масними анекдотами, сам щось варнякав у їхньому стилі й реготав із тих анекдотів, хоч мені було зовсім не смішно, бо в душі моїй завмер смутний звірик із широко розплющеними й скорботними очима, і той звірик не пускав хмелю в моє тіло, не впускав у мозок тих анекдотів та варнякань, і мене було ніби два: один із оболонкою отакого під хмеленого простого робочого хлопця, а другий поважний, насторожений, смутний, наповнений спогадами про осінь, що була десять років тому, про Ларису, з якою, може, ніколи вже не зустрінуся, думками про те, що річкове дно й намул мене зовсім ні від кого не рятують. Не мав претензій до цих хлопців, вони по-своєму непогані, але мені з ними було нецікаво. До речі, вони теж відчували це, і між нами, незважаючи на всю нашу добросусідність, все-таки стояв паркан. Що це й справді так, я переконався, бо один із них, старший за мене років на десять, якось підійшов до мене підхмелений і сказав: