Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

Вливавсь у мене через очі, рота, ніздрі, всі капіляри тіла й наповнював, як наповнює вимочку вода чи чорнило. А з другого боку, відчував себе тополею, яка жовто спалахнула, бо їй для того, аби жити, треба скинути старе листя, як би його не було жаль і як би не болісно було палати й роздягатися в передчутті зими. Отже, не тільки в природі, але і в мені щось закінчилося. Я сидів закоцюбло і вдивлявся у сірий серпанок. Тягло прохолодним вітерцем, я звів комір піджака. Бачив у глибині долини вмерлу річку, хоч це теж ілюзія: річка котила свою течію, омиваючи темний і холодний камінь, бо таке її призначення: ніколи не спинятися. Я думав про те, що ця вода тече тут тисячі років, а річка залишається; так і в мені безліч протекло хвилин, годин, менше років, а я маю лишатися. Мав досі маленькі хотіння, роздумування, досі (до цих двох місяців) пурхав, як метелик, але тепер я інакший. Тепер зрозумів: для того, щоб чомусь навчитися, треба чогось і розучитися, але не завжди це легко для серця.

Стало холодно, і я згорнув руки на грудях. Але не міг зрушитися з цієї лавки, ніби був до неї прицвяхований — щось у мені старіло. Щось у нас постійно старіє, опадає, а може, це так смерть у нас поселяється? Поселяється в нас, і живе з нами, і вбиває помаленьку яснодухість нашу, і шепоче нам на вухо про абсурд життя. Про те, що немає в ньому нічого доброго і нічого світлого, бо людина починає забувати, що добре, а що зле, що світле, а що темне. Але інколи в людині, як і в сонці, відбуваються вибухи. І вона вся раптово заливається світлом і починає розуміти: тебе весь час дурили якісь темні істоти, вони влазили в тебе, мостили в тобі гнізда, заплітали душу павутинням, жерли там своїх дохлих мух та комарів — лиходум’я твоє, славили своє темне царство, як царство добра й справедливості, бо знали силу доброго слова, але забували про час, коли сонце вибухає протуберанцями, а людина світлими думками; не знали вони, що до людини вряди-годи повертає ясне обличчя Дух Божий, і вона починає собі не належати. Але знову-таки до часу. Бо знову-таки на душу приступом ідуть темні істоти, влазять у неї, заплітають і сплітають павутиння і жеруть нових дохлих мух — лиходум’я наше. Отже, в цьому стані, в якому перебуваю, не можна перебувати довго — це стан непостійності. Це стан, коли починаєш розуміти, що всі власні справи мусиш вирішити сам, отже, вперше відчуваєш, що дорослий стаєш. Колись усе має встановитися, врівноважитися, але одне я вже знав: нелегко здобути право називатись у світі доброю людиною. У світі, де існує закон двозначності, коли думаєш одне, а мусиш говорити інше, в світі, де перемішано духовні цінності, як на смітнику, лишитися доброю й чесною людиною — подвиг. У світі, де панує один закон: “Скачи, враже, як пан скаже!” — навіть вибухнути сонячними протуберанцями небезпечно, бо це значить, що тебе кидають у піч на спалення. Отож я був уже укинутий у піч, і мої друзі також. Ми горіли в ній, а вогонь задоволено реготав.

24

Не було чого витримувати до приходу змінника, отож я востаннє закидав у піч вугілля, зачинив кочегарку (змінник жив неподалець) і пішов віддати йому ключа. Це мені треба було учинити, бо хотів устигнути на кінець робочого дня до батька — перед тим, як прийти додому, добре було б з ним порадитися, бо материну реакцію годі було передбачити: вона могла розлитися слізьми й омити мене ними, як мученика, а могла роз’ятритися й вилаяти, як останнього волоцюгу, котрий і справді “організовує притончики”,— я ж сьогодні не був готовий до того, аби на мене кричали.

Батько вийшов із прохідної як завжди спокійний і сумовитий — він у нас рідко сміявся й рідко жартував, а сумовитий вигляд у нього був хронічний. Те, що я його зустрічав після роботи, було випадком унікальним, і я помітив: він одразу ж стурбувався. Чинити прикрості батькам мені завжди було боляче, але де вже дітися?

— Щось сталося? — спитав мене тихо.

— Виперли з роботи.

— Аж так? Це недобре. Значить, взялися до тебе. Тепер на роботу ніде не прийматимуть, поки не підеш до них сам. На роботу вони влаштують, але ставитимуть свої вимоги.

Зирнув на нього: можливо, із ним колись було подібне. Як же ж йому вдалося влаштуватися на роботу й оминути їхні вимоги? Але я цього в батька не спитав, він теж не поспішав розказувати — до речі, цього не знаю я й досі.

Ми зайшли в палісадничок, тут були лавки, і батько запропонував сісти. Витяг цигарку й почав крутити її в пальцях. Я ніколи при ньому не курив, але цього разу не витримав і витяг сигарету й собі. Коротко на мене зирнув, але не сказав нічого. Запалили, і це ще більше нас зблизило.

— Бачу вихід із цієї ситуації один,— сказав батько, випускаючи клубінь диму.— Було б незле тобі виїхати. Податися, ну, наприклад, до Києва. Тут ти на видноті, а там таких тисячі, то й загубився б. Зможеш жити сам, поза домом?

— Зможу,— сказав я.— А як з матір’ю?

— Це я уладнаю.

— Гаразд,— сказав я,— але чи легко в наш час переїхати? Прописатися — це проблема.

— Таки проблема,— згодився батько.— Але є в мене один знайомий інженер. Дуже й дуже