Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

— Дивлюсь на тебе й думаю: ти між нами недовго пробудеш.

— Чого це? — здивувався я.

— А того, що не такий, як ми!..

— Брось, Коль,— навіть під мову його підробився.— Чи в мене руки, ноги, плечі й голова не такі?

— Руки, ноги, плечі такі, а голова ні! — сказав Коля.

— Вуха не так ростуть?

— Звилини наче розположені,— відповів Коля.— Думаєш, не бачу? — він якось характерно змружив очі.

— Чудак ти! — плеснув я його по спині, хоч чудово відав: він каже правду.

— Може, й чудак,— сказав, так само примружуючись, Коля.— А ти серед нас недовго будеш. Я старший і от шо скажу: не валяй дурака, а вчись!

— Я й збираюся.

— Тож. Я не такий дурак, як ти думаєш!

— Але Бог з тобою, Коль! — вигукнув я щиро.— Ніколи про тебе погано не думав.

— То хай буде,— засвітився Коля.— Давай п’ятак! Може, колись спомниш: був такий бетонщик Коля. І не дурак!

Ми потисли один одному руки, і я цілком наївно подумав: нарешті хоч з одним чоловіком у цьому величезному місті став на цаль ближчий. А наївно я думав тому, що з цим Колею у мене складуться трохи засвоєрідні стосунки.

Телефона Степана Вітличного по 09 мені відразу ж сказали, і я тримав клаптика паперу, на якому його записав, у нагрудній кишені: він мене грів. Принаймні здорово було відчувати, що можеш зняти телефонну рурку, й тобі відповість приязний голос. Але якийсь час робити це не зважувався.

Тимчасом сталася ще одна невелика подія: на роботі до мене підійшов батьковий приятель, інженер, люб’язно зі мною побалакав і запросив заходити до нього, бо розумів, що мені у незнайомому місті може бути незатишно. Говорив досить доброю українською мовою, і саме це спокусило мене згодитися. Пішли до нього разом після роботи, підійшли до найстандартнішого будинку з так званих “хрущовок”, піднялися сходами з подряпаними стінами і найнеймовірнішою сумішшю кухонних запахів, а коли батьковий знайомий, звався він Іван Маркіянович, відчинив власні, оббиті дерматином двері, з них полило духом смаженої картоплі з цибулею. До нас вийшла кругла, огрядна, добродушна жінка; побачивши мене, очка її засяяли, а вуста чемно всміхнулися.

— О! — сказала вона.— Це хто такой красівий молодой человек?

Іван Маркіянович пояснив, але не українською, а чомусь російською мовою.

— О! — сказала жінка, і її очі ще більше засяяли.— Дєвочкі будуть ради познакоміться. Січас будем ужінать... Замічатільно!

— Січас я предупрежу дєвочок,— сказав Іван Маркіянович і сховався за дверима, в які було вправлено гофроване скло.

— Подождітє мінуточку і раздівайтєся,— сказала жінка й сховалася за другими, такими ж дверима — саме звідти й долинав той запах картоплі з цибулею. Я опинився сам у тісному коридорці, в якому стояла шафа на одежу, холодильник, підставка для взуття, прохід був вузенький, стеля низька, бо зменшена антресолями, тут-таки висіла зимова одежа, в основному жіноча, а на підлозі валялося пар з десять жіночого взуття, досить безладно розкиненого. Мені було незручно тут стовбичити, але й піти не випадало, і я терпляче чекав, вдихаючи харчові запахи, якими по вінця був наповнений цей коридорець. Зрештою, а минуло досить часу, вийшов Іван Маркіянович.

— Вибач, що примусив чекати,— сказав він.— Тут у мене жіноче царство.

Усміхнувся трохи зніяковіло, а тоді додав:

— Потеревень трохи з дівчатами, поки вечеря доспіє.

Дівчатка виявилися близнятами. Можливо, вони й миловиді, але їхня абсолютна подібність убивала цю миловидість. Дивилися на мене цікавлющими очима, здається, були моїми ровесницями, всадовили мене на стільця навпроти телевізора, котрий щось там показував, самі сіли на канапку й дружно схопили в руки в’язання. Розмова в нас текла абияк, вони щось запитували, а я відповідав — для них Житомир був щось ніби село, і вони туманно уявляли, де він розташований. Говорили, звісно, по-російському, я ж відповідав їм українською — можливо, тому вони й уявляли, що Житомир — село. Звали їх Люда і Ніна, але хто з них Люда, а хто Ніна розібрати важко. При розмові вони в’язали й дивилися телевізора — отакі дві спадкоємиці Юлія Цезаря. Вряди-годи коментували те, що показували, а загалом піддали мене перехресному допитові, ніби слідчі, я ж при тому був ніби підсудний. Єдиною моєю розвагою було те, що я кидав очима на їхні абсолютно однакові оголені коліна, вони миттю цей мій позир фіксували й дружно натягували на ті коліна подоли спідничок — очевидно, поки я стовбичив у їхньому коридорці, спішно перевдяглися. Блузки в них були відкриті, я переводив очі з колін на виріз, де проглядали западинки між грудьми, і дівчатка миттю починали поправляти верх блузок, затуляючи ті западинки. І тут я помітив між ними різницю: на щоці у ближчої до мене була родимка. Власне, родимка була і в другої, але в одної на лівій, а в другої на правій щоці — той, що їх сотворював, отаких однакових у материній утробі, тут щось поплутав.

— Давайте, дівчатка, буду розрізняти, хто з вас Люда, а хто Ніна,— сказав я, бо мусив щось говорити.