Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
Сьогоднішній празник — це велике громадське свято, бо перший раз у житті села громадяни засіли тут разом як зичливі приятелі, як брати і як діти великого українського народу.
Коли Іван подякував граф'янці, парохові й учителеві та всім громадянам за їхній прихід на празник, піднялася з місця мавка.
— Дорогі громадяни!
Я не вмію говорити так гарно, як пан Куценко, але так само щиро, як він говорив до вас, так само щиро і я вам скажу усе, що моя душа почуває. Я прийшла поміж вас, бо мої предки належали колись до українського народу, і я тепер хочу направити їхній промах. А на доказ того, що я хочу любити український народ не словами, але ділами, я на початок постановила зробити ось що: пан Іван Куценко буде так добрий завтра списати бідних селян, котрі або не мають хат або їхні хати перестарілі, спорохнявілі, а я відступлю їм безплатно частину свойого лісу, щоб вони поставили собі гарні хати. Це на початок. Пізніше я допоможу землею безземельним і малоземельним селянам. А перше всього з мого дерева збудуєте нову, велику читальню.
Гості, котрі привикли до того, що їм ніхто у житті ніколи нічого не дав, але всяка біда дерла з них не раз останню свиту, а взаміну за те давала штовханці й наругу, почувши такі слова, сиділи, як оторопілі, й позирали на ту русяву, сонцем озолочену істоту, що балакала їм такі дивні речі…
І мавка говорила:
— А тепер вам виявлю свою найбільшу тайну, якої досі я нікому не зрадила. Отже, я бажаю вам усім добро творити, бо люблю вас усіх з найглибшої любові до одного з-поміж вас Івана Куценка, за якого хочу вийти заміж.
Мов колоски пшеничного лану, погладжені неждано супротивним подувом вітрів, так людські голови хилилися в один, то другий бік, то знов докупи стулювалися під несподіваним розкішним тягарем усіх тих чародійних слів. При тім всі мовчали, наче зачаровані, та лиш на мавку споглядали, мов на казкову, світляну з'яву, то знов допитливими, недовірливими очима кидали одні на других. Тільки Юрко Шумський, той, що у Канаді був п'ятнадцять літ, пошепки озвався до сусіда:
— Куме… мені видиться, що я у білий день маячу…
— Я теж, — одшепнув Прокіп Шкряба, його шваґер.
Тут піднявся Кость Єгомость і промовив:
— Ясновельможна панно граф'янко й дорогий Іване!
Дивлюся я, старий, на вас обоє, та й мені молоді літа нагадуються. Ей, давні то часи! Бувало, пам'ятаю так, як нині, моя небіжка-мати, нехай з богом спочиває, кужіль пряде та й мені, маленькому, розказує казку про лицаря, що п’явся на коні на скляну гору, бо там наверху сиділа прегарна царівна. Сто разів лицар з скляної гори з конем на землю скотився, аж сто першим разом виїхав на вершок гори і здобув собі ту царівну за жінку. Отже, чесні гості, проти чого я це говорю? Така-то та напрочуд гарна, світловолоса, ангельсько добра царівна на вершку скляної гори, це, панове громада, маєте знати, ніхто другий, тільки наша славна ясна панна граф'янка.
— Славно! — загриміла вся громада.
— А той славний лицар, котрий сто разів упав, а за сто першим разом вершку гори діпняв і соняшноволосу царівну собі придбав, це наш пан Іван Куценко.
Знов оклики захоплення: «Славно!»
Після успокоєння мавка обізвалася:
— Ви, Костю, геть мене перехвалили. Але, прошу вас, скажіть мені: відкіля ви впали на таку цікаву думку розказати нам про оту скляну гору?
Кость одповів:
— Ясна панночко, кожна людина має перед собою казкову скляну гору, та не кожна на неї пнеться.
Мавка кликнула, захоплена:
— Дядьку Костю! Чи ви теж маєте скляну гору перед собою?
— Маю теж.
— Чи ви пнялися на неї?
— Так.
Зачудована мавка кинула цікаво й живо:
— Невже ж?
На те Кость відповів самопевно:
— Авжеж.
— Прошу вас, пане Костю, — прохала мавка, — розкажіть нам це.
— Прошу ясної панночки граф'янки, — відмовився Кость, — я дуже радо розказав би, та це дуже нецікаве…
— Чому?..
— Бо це лише мій приватний антерес…
— Дядьку Костю, — настоювала мавка, — приватні справи звичайно найцікавіші.
Кость, який часом любив, щоб його просити трошки, став розказувати так:
— І з мене був колись теж лицар, пане добродію. Було це так.
Бачу перед собою скляну гору та й так собі думаю: «Давай, будемо пнятись на неї, до тої царівни, що на вершку мене чекає». Але відкіля узяти коня вороного? Одні не мають, другі не хочуть позичити. Тоді я думаю: «Мій кінь гнідий, малий, але має те до себе, що мій власний». Усівся я на нього, розігнався, як бог приказав, і на скляну гору саджу, як сатана. За першим разом я назад упав на землю та й собі боки обтовк. За другим разом знову скотився на долину. За третім те ж саме. За четвертим разом звихнув ногу і ребро зломив, і так далі. Досить, лежу з моїм гнідим на землі й від усіх потовчень і поломань не можемо рушитися ні вперед, ні взад, ні вгору. Щойно за одинадцятим разом я вибіг на вершок гори. Серце в мене дзвонить, гейби великодній дзвін, бо це, рахувати, не яка-небудь історія: таж за хвилину найкраща царівна буде моя навіки! З розкоші і перевтоми аж якась тьма мені очі заступила. Я ледве слабенько побачив царівну й упав перед нею чолом до землі та кажу:
— Найкраща