Ім'я рози - Умберто Еко
Вільям поклав на мить лінзи на стіл. «Любий мій Адсо, — мовив він, — спробуймо встановити певні дистинкції, застосовуючи термінологію і метод паризької школи. Отже, там кажуть, що всі люди мають ту саму субстанціальну форму, я не помиляюсь?»
«Звичайно, — мовив я, пишаючись своїми знаннями, — вони живі створіння, обдаровані розумом, і їм властива здатність сміятися».
«Чудово. Але Тома відрізняється від Бонавентури, бо Тома гладкий, а Бонавентура — худий, а може виявитися також, що Уґучон лихий, а Франциск — добрий, Альдемар флегматичний, а Аґілульф — жовчний. Чи ні?»
«Це безперечно так».
«Значить, різні люди тотожні між собою у сенсі їх субстанціальної форми і відмінні у сенсі акцидентальних ознак, себто в тому, що стосується їх зовнішньої форми».
«Звісно, це так».
«То ж коли я кажу Убертинові, що і в основі любові до добра, і в основі любові до зла лежить та сама людська природа у всій складності її діянь, я намагаюсь переконати Убертина в тотожності людської природи. Коли я потім кажу абатові, що є різниця між катаром і вальденсом, я наголошую на розмаїтості їх акцидентальних ознак. І я наголошую на цьому, бо буває, що спалюють вальденса, приписуючи йому акцидентальні ознаки катара, і навпаки. А коли спалюють людину, то спалюють її індивідуальну субстанцію і знищують те, що було конкретним актом існування, а тому чимось благим, принаймні в очах Бога, який підтримував це існування. То що скажеш, хіба це не достатня причина наголошувати на відмінностях?»
«Так, мосьпане, — мовив я із запалом. — Тепер я зрозумів, чому ви так говорили, і подивляю вашу чудову філософію!»
«Це не моя філософія, — мовив Вільям, — і я навіть не знаю, чи справді вона така вже чудова. Але важливо, що ти це зрозумів. Перейдім тепер до другого твого запитання».
«Річ у тім, — мовив я, — що я, мабуть, ні на що не здатен. Я не бачу відмінностей в акцидентальних ознаках між вальденсами, катарами, Ліонськими вбогими, уміліятами, беґінами, святениками, ломбардійцями, патаринами, апостоліками, ломбардськими вбогими, арнальдистами, вільгельмітами, визнавцями вільного духа та люциферинами. Що мені робити?»
«Бідолашний Адсо, — засміявся Вільям, лагідно ляснувши мене по потилиці, - ти не так вже й помиляєшся! Розумієш, схоже, що вже два століття, а навіть ще раніше, цим нашим світом пробігають вихори нетерпимості, надії і розпачу, всі водночас… Та ні, це не дуже вдала аналогія. Уяви собі річку, повноводну й величаву, миля за милею вона протікає поміж високими берегами, і ти знаєш, де річка, де береги, а де суходіл. У певному місці річка втомлюється, бо текла надто довго і надто здалека, бо вже близько море, яке уневажнює в собі всі річки, і вона вже не знає, що вона таке. Вона стає своєю дельтою. Можливо, головний потік залишиться, але від нього відгалузяться багато менших потоків, вони пливтимуть у різних напрямах, деякі злиються з іншими, і ти вже більше не знаєш, що від чого походить, а іноді вже не розумієш, де ще річка, а де вже море…»
«Якщо я правильно зрозумів вашу алегорію, річка — це Град Божий, або царство праведних, яке наближається до тисячоліття, і в цю непевну добу все розпадається, тому народжуються фальшиві і справжні пророки, і все тече до великої рівнини, де відбудеться Армаґеддон…»
«Я не зовсім це мав на увазі. Але й справді, ми, францисканці, завжди леліяли ідею про третій вік і пришестя царства Святого Духа. Ні, я радше намагався тобі пояснити, що тіло церкви, яке століттями було також тілом цілого суспільства, цілого Божого народу, стало надто розмаїтим і густим, ця річка несе у собі жужелицю з усіх країн, через які вона пливла, а тому вона втратила свою чистоту. Розгалуження у дельті — це теж, сказати б, намагання річки якнайшвидше дістатися до моря, тобто до миті очищення. Та алегорія моя недосконала, вона потрібна лише для того, щоб пояснити тобі, як множаться різні гілки єресі і всілякі рухи за оновлення, коли річка вже не тримається купи, і як одне переплітається з другим. До моєї кепської алегорії можеш ще додати образ того, хто намагається силоміць відбудувати береги річки, але це йому не під силу. Деякі відгалуження він засипає, інші штучними каналами відводить назад до річки, ще інші залишає неторканими, бо не можна стримати всього. А щоб зберегти цілісність своєї течії, її виразний напрямок, річка мусить втратити частину своєї води».
«Я дедалі менше розумію».
«Я теж. Я не мастак говорити притчами. Забудь цю історію з річкою. Спробуй натомість зрозуміти, що деякі рухи серед тих, які ти згадував, виникли принаймні двісті років тому і вже давно віджили, а інші постали недавно…»
«Але мовлячи про єретиків, їх завжди беруть як одне ціле».
«Авжеж, але це один зі способів, яким єресь поширюється, і один зі способів, яким її знищують».
«Знов не розумію».
«Боже милий, як усе складно. Гаразд. Уяви собі таке: ти хочеш удосконалити звичаї, збираєш однодумців і ви оселяєтесь на верхівці гори, щоб провадити убоге життя. Невдовзі до тебе починають приходити люди, багато людей, навіть з далеких країв, вони стають твоїми послідовниками, тебе вважають пророком, новим апостолом. Як гадаєш, вони справді приходять заради тебе і твоїх ідей?»
«Не знаю, сподіваюсь, що так. Як же інакше?»
«Вони ж чули від своїх батьків оповіді про інших реформаторів, перекази про інші спільноти більш чи менш досконалого життя і ототожнюють все це з твоєю спільнотою».
«Так кожен рух успадковує послідовників інших рухів».
«Звичайно, бо до цих рухів пристають переважно посполиті, які нічого не тямлять в доктринальних тонкощах. Та водночас всі ці реформаторські рухи, які прагнуть змінити звичаї, дуже різні — вони народжуються по-різному в різних місцях і проповідують різні вчення. Часто плутають, приміром, катарів і вальденсів. Але між ними велика різниця. Вальденси проповідували реформу звичаїв у межах церкви, а катари проповідували іншу церкву, інше бачення Бога і моралі. Катари вважали, що світ розділений між протилежними силами добра і зла, досконалі в їхній церкві були відмежовані від простих вірних і мали свої таїнства та свої обряди; катари мали дуже жорстку ієрархію, майже таку ж жорстку, як і в нашій святій матері церкві, і зовсім не прагнули цілковито знищити владу. Це має пояснити тобі, чому до катарів приставало й немало людей з владного прошарку, землевласники, синьйори. Не прагнули вони й
