Ім'я рози - Умберто Еко
Але Сальватор розповів мені ще дещо. Я натужно намагався згадати відому мені дещицю провансальської мови та італійських говірок, поки він знівеченими словами розповідав мені історію своєї втечі з рідного селища і блукання світами. Тоді в його оповіді я впізнав багатьох з тих, кого мені довелось зустріти по дорозі раніше, а тепер впізнаю багатьох інших, з ким я зазнайомився згодом, тому я далеко не певен, що з відстані часу не приписую йому пригод і злодіянь, що їх чинили інші, до нього і після нього, бо всі ці люди тепер у моїй стомленій тямі зливаються і творять єдиний образ, велика бо сила уяви, яка, поєднуючи спогад про золото і спогад про гору, вміє створити ідею золотої гори.
Не раз під час мандрів я чув, як Вільям говорив про посполитих, і словом цим деякі його брати по чину звали не лише простолюдців, а й усіх невчених людей. Це слово завше здавалось мені надто загальним, бо в італійських містах я зустрічав людей купецького і ремісничого стану, які кліриками не були, але не були й неуками, хоч знання свої висловлювали посполитим наріччям. А деякі володарі, які правили в той час на цьому півострові, нічого не тямили ні в богословській науці, ні в медицині, ні в логіці чи латині, але, безперечно, зовсім не були посполитими чи простаками. Тому уявляється мені, що учитель мій, говорячи про посполитих, теж дещо спрощував. Але Сальватор, без сумніву, був-таки посполитим, він походив з місцевості, яку століттями розпинав голод і знущання феодальних синьйорів. Він був посполитий, але не безмозкий. Утікши з рідного дому, він тягнувся до іншого світу, який, за його словами, мав подобу країни Кокань, де з дерев, які сочаться медом, звисають голови сиру і пахучі ковбаски.
Під спонукою цієї надії, не бажаючи визнати, що світ цей є всього лиш паділ плачу, де (як мене вчили) неправда теж є даром Провидіння, який зберігає рівновагу речей, хоч часто нам цього не збагнути, Сальватор мандрував різними краями, від свого рідного Монферрато до Ліґурії, а тоді з Провансу до земель французького короля.
Він тинявся світом, жебраючи, злодюжачи, вдаючи недужого, прислуговуючи часово якомусь синьйорові і знов даючи драла у ліс чи на битий шлях. З його оповіді я зрозумів, що він зв'язався зі зграями вагантів — потім, у наступні роки, дедалі більше їх тинялось по Європі: лжемонахи, шарлатани й махлярі, паливоди і волоцюги, ярижники, моти й п'янюги, прокажені й каліки, казкарі і дудники, клірики-безхатченки і мандровані студенти, шулери, бурлаки, фіглярі і гайдамаки, блудні гебреї, які врятувались од невірних, божевільні, юродиві й вигнанці, зловмисники з відрубаними вухами, содоміти, а між ними — мандрівні ремісники, ткачі, лудильники, столярі, точильники, набивачі опудал, муляри, і ще дурисвіти різного штибу: ворожбити, облудники і пройдисвіти, шахраї, попи і крутопопи, обманщики, негідники, гультяї, ошуканці, плути і звідники, старці, крутії, урвиголови, босяки, святокупці, шельмуваті казнодії і ксьондзи, ще й всілякий люд, що жив з легковір'я інших, підробники папських булл і печаток, бродячі ченці, що втекли з монастирів, торговці святими мощами, продавці індульгенцій, віщуни і хіроманти, чорнокнижники, цілителі й фальшиві збирачі пожертв, блудники різного гатунку, спокусники черниць і дівиць, які домагалися свого обманом і насильством, лжехворі водянкою, чорною неміччю, гемороєм, падучою і виразками, а також меланхолійним божевіллям. Були й такі, що ставили собі наліпки на тіло, які здавались невигойними язвами, інші ж заповнювали рот речовиною кольору крові, симулюючи напад сухот; були шахраї, які придурювались безногими каліками, спираючись на палицю без потреби, удавали падачку, імітували коросту, нариви й набряки за допомогою бандажів, просякнутих шафрановими настоянками, носили ланцюги на руках і пов'язки на голові; вони рачки вповзали у церкви, розносячи страшний сморід, зненацька валилися з ніг на майданах, пускаючи слину і вителющуючи очі, бризкаючи з ніздрів кров'ю, зробленою з соку ожини, змішаного з циноброю, щоб вициганити їжу або гроші у богобійних людей, які пам'ятали заохоту святих отців до милостині: розділи з голодним свій хліб, приведи у дім бездомного, бо так ми навідуєм Христа, приймаєм Христа, одягаєм Христа, і як вода очищує вогонь, так і милостиня очищує гріхи наші. Мандруючи за течією Дунаю, вже після подій, про які я тут оповідаю, я бачив і ще далі бачу багацько цих шарлатанів, різновиди і гатунки яких незчисленні, як незчисленні є демонські легіони: скопці, шептуни, прото-знахарі, убогі христосики, покірники, голодущі, хрестодавці, перелесники, мощеносці, ворожбити, шалопути, тогосвітники, дивоносці, кухонники, обрізанці і вкушені тарантулом, ярижники і постомоли, лихвоносці, трясуни, звіздарі, псалмопівці, падучі, сльозоливці й шепелявці.
Вони багнюкою стікали стежками нашого світу, а поміж них втеребилися і щиросерді проповідники, і єретики у пошуках нововірців, і розмаїті сіячі розбрату. Отож Папа Йоан, який завжди побоювався посполитих рушень, що проповідували і практикували убогість, напосівся на цих жебрущих пророків, бо вони, за його словами, вимахуючи розцяцькованими хоругвами, зваблювали цікавих, задурювали людям голови і вимагали грошей. Чи була правда по боці цього аморального Папи-святокупця, коли він прирівнював ченців, які збирали пожертви і проповідували убожество, до ватаг ізгоїв і харцизяк? У ті дні, після мандрів по італійському півострові, в голові мені геть все перемішалося: я чув про ченців з Альтопашо — у своїх проповідях вони погрожували анатемою тим, хто не купував у них індульгенцій, за дзвінку монету розгрішували від грабіжництва і братовбивства, від душогубства і кривоприсяг, збирали обфиті датки, вихваляючись, що у їхній лічниці щодня відправляється до ста мес і що зі своїх дібр вони справили посаг двомстам бідним дівчатам. Чував я й про брата Павла Кульгавого, який жив у лісовому скиті поблизу Рієті — він нахвалявся, буцім прямо від Святого Духа сподобився одкровення, що тілесне злягання не є гріхом; цим він зваблював до себе жінок, зовучи їх сестрами, велів їм п'ять разів колінопреклонитися і простертися хрестом, а сам шмагав їх по голому тілі, а потім представляв своїх жертв Богові і вимагав од них того, що він звав цілунком миру. Чи була то правда? Що пов'язувало цих так званих просвітлених печерників з братчиками убогого життя, які мандрували шляхами
