Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

— Я теж, — запевнив Шіко густим, щирим голосом, яким він звичайно казав людям свої блазенства, що в них вони тільки згодом розпізнавали правду. — Свого друзяку ла Бара я знаю й люблю куди давніше, ніж ти. Глянь: отой шкіряний колет, що на ньому, то мій колет — іще з тих часів, коли я був такий завгрубшки, як він. А тоді в мене завівся солітер, він висмоктує з мене всі соки, і я так схуд, що мусив віддати колета старому ла Барові; хоч які ми щирі друзі, а солітера я йому віддати не міг.

Ці подробиці, похитнули шинкареві сумніви, навіть почали переконувати його.

— Але чому ж ви не стали невидимі? — спитав він уже не так підозріливо, як цікаво.

— Це тому, — пояснив Шіко, — що нам пощастило зі своїм ділом лиш наполовину.

— То король не вбитий? Слава Ісусу Христу, — пробелькотів товстунець і з полегкості аж на лаву плюхнувся.

— Оце то гарно! Боягуз нещасний! — насварив його Шіко. з висоти свого зросту. — Спершу домовляєшся про зухвале вбивство, а потім сидиш весь час, замкнувшись та позавішувавши вікна, і перебираєш чотки.

Чотки й справді лежали на столі.

— Це ти молився, щоб у нас нічого не вийшло і щоб нас схопили, еге? — спитав він. — За це ти молився, так?

Товстун пробелькотів:

— Я молився трохи за те, щоб вам усе вдалось, а трохи за те, щоб не вдалось. От воно й удалось тільки наполовину. І я бачу вас теж тільки наполовину, — зітхнув він. І це було не тільки зі страху: жирні щоки його задоподібного обличчя не давали йому як слід розплющити очі.

— Поки що ми справді наполовину тут, — підтвердив Шіко так само спокійно, але вже з погрозливою ноткою. — Та коли король помре від тих семи ран, що ми з ла Баром завдали йому, ми зникнемо, й нас ніхто більш не побачить. А от хто зостанеться тут, так це ти, і ти цього заслужив своїми молитвами — адже вони й накликали на нас таку халепу. Тебе заберуть, допитають, посадять на розжарене залізо; тільки можуть посадити не задом, а пикою, бо в тебе їх дуже легко переплутати.

Шинкар, те почувши, впав ницьма й заридав. Від його виття непритомний прочнувся й підвів голову. Шіко, на своє нещастя, не помітив цього і далі розповідав товстунові, що буває з людиною, коли її четвертують: як тріщать суглоби, а тоді відриваються руки-ноги, і ти бачиш, як їх тягнуть за собою коні. А на дорозі вже чекають волохаті чортенята, стрибають і хапають шматки свіжого стратенцевого м'яса, щоб засолити їх. Усе це Шіко змальовував шинкареві, і той гірко ридав, а здоровило на лаві слухав, хоча більше не підводив голови.

Коли шинкар нарешті стих від цілковитого розпачу, Шіко поважно спитав його, чи не хоче він усе ж таки вийнятії голову з зашморгу. Тільки за це він ще має охоту молитись, відказав шинкар, я потім він уже не візьме на душу жодного смертного гріха, хоча тепер чимало їх, на жаль, гнітить його. І чи він, допитувався далі Шіко, любить сам себе дужче, ніж отого, що на лаві. Та вже ж, відповів шинкар. Ну, тоді все буде гаразд, запевнив Шіко, і обидва вони, хоч так само причетні до вбивства короля, як їхній спільник, іще можуть урятувати свої голови коштом їхнього славного приятеля ла Бара та його земного буття, яке, між іншим, і так уже тривало аж задовго.

— Біжи, кумцю, приведи варту, ми видамо його, а самі виправдаємося.

Шинкар несміливо заперечив, що в їхньому становищі це було б нелегко, а то б він не вагався, чи вчинити ще одне добре діло, тим більше що за ла Баром так чи так давно зашморг плаче.

— Та ми, на жаль, того самого поля ягоди і короля збирались убити всі разом. Вони не повірять нашій брехні, а заберуть і нас.

— Ну, моїй брехні повірять слово в слово, — запевнив Шіко. — Я розповім суддям, що був у соборі, коли король зрікався, і мені впав у око один чоловік, якого я доти не бачив! У нього на пиці було написано, що він збирається вбити короля, але й то ще не все: він весь час оберігався, щоб його не штовхали в правий бік, і з того я здогадався, що він сховав ножа за поясом під штаньми. Пропхавшись до нього ближче, я й справді розгледів той ніж — він випинався крізь холошу, з лікоть завдовжки, шпичастий і гострий на обидва боки, тому сам він за кожним доторком кривив пику. Я подумав: «Ось ти ще й не так її скривиш», — заліз на пілястр і почепився там на кам'яного дракона, де вже ліпилося кілька душ. Мій приятель стояв недалечко і, коли король проходив повз нього, вже сягнув за пазуху по ніж. А я стрибнув йому на в'язи. Він повалився й зарепетував, бо йому розпороло бік. Отак я оборонив нашого короля, хай його бог боронить. Отак я знешкодив убивцю й привів його сюди, бо не зустрів жодного дозору. Ну, кумцю, чи повірять у це судді?

— Та ти такий брехун, що хоч кого заморочиш, — підтвердив шинкар. Шіко ще раз запропонував йому збігати по солдатів, але він почухав потилицю й признався, що йому це не до смаку. Чи не краще їм самим, без допомоги сторонніх, уладнати це діло: — Повір, вигідніше буде зарізати його й засолити. Отам у темній комірчині стоїть здоровецька бочка, в ній він якраз і поміститься: з такого чолов'яги вийде багато солонини.

— А я так не думаю, — діловито заперечив Шіко. — Мені більше подобається четвертування. Це спосіб узвичаєний, законний, а от засолювання, скільки мені відомо, церква не схвалює.— За тривалою звичкою він і тут не втримався, щоб не поглузувати з церкви. — Та й нам самим воно могло б завдати ще більше клопоту, ніж нашому приятелеві,— бо він же, як не як, своєю дурістю заслужив таке, — докінчив він.

Вони дуже докладно обговорювали це питання, і кожен лишався при своїй думці, тільки, на відміну від блазня, що говорив рішуче й спокійно, шинкар дуже гарячився, що такий запас солонини має пропасти. І все ж йому нічого не лишалось, як зітхнути й поступитись.

— Ти сильніший. Ти разом з ним убивав короля, та й брехати мастак. Дожидай мене з солдатами.

Шинкар вийшов, і тоді непритомний