Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

свої творіння з розрахунків і мрій. «Ради вас я жертвую спасінням душі!» — скиглив я, а за хвилину вже козиряв тим, що моє спасіння — у відновленні права. Я співав у темряві, бо хтось налякав мене тим світом. Але ж я знаю: ми народжуємося, щоб шукати правду, а не щоб володіти нею; якраз на це спроможна тільки тогосвітня сила. Я маю панувати в цьому світі, а тут мій пострах — ніж. Неприємне зізнання, але я його висловив. Що сильніше — кохання до Габрієлі? Чи страх перед ножем? Та нелюдськість я вважаю за найгіршу ваду, найгірше нечестя, і навіть жінку я не шаную так, як розум».

Все це одночасно й без зусиль пролітало в його звільненому мозку, бо все це він уже вичерпав і спізнав раніше — він уже не пам'ятав, у якій скруті й сумнівах. Йому здавалось, ніби якісь чисті чари, наче музика, перенесли його в стан найвищого щастя. «В біле з золотом, мої кохані». Але звук скрипки лине дедалі звучніше й ніжніше, хоча гра не бозна-яка майстерна. Хто ж це може грати, коли не Агріппа. Анрі виходить на балкон і за найближчим кущем помічає руку, що водить смичком. Він сміється, махає рукою, і показується Агріппа у звичайному буденному камзолі — в церкву він не піде. Він не буде при тому, як Анрі зрікатиметься істинної віри; але він підбадьорює його натхненними звуками інструмента, що зветься «віола д'аморе».

Спочатку в Анрі ледь затремтіло підборіддя— він же, як відомо, легковажний і тонкосльозий. Та він вчасно помітив, що його славний Агріппа незлобливо й любовно підсміюється з нього. Тоді Анрі моргнув йому, і так вони робили по черзі: внизу давній друг, що грав на його честь, і потішаючи його, і трохи кепкуючи, а тут, на горі,— білий причасник із сивою бородою та обвітреним лицем. Урешті обом набридли поважні міни, і Анрі почав удавати вичепурену даму, що слухає серенаду, а Агріппа під звуки своєї скрипки надумав ще й кукурікати — це вже не годилось. Аж ось задзвонили соборні дзвони — зразу на повну силу. Обидва злякано здригнулись, і Агріппа зник за кущами. А другий кинувся до кімнати, поправив на собі вбрання, ще дужче нахилив плюмаж, щоб він погойдувався як слід, — і вже розчинилися двері. По нього прийшли.

Єднання

Це день, від бога даний, — двадцять п'яте липня тисяча п'ятсот дев'яносто третього року, — і він може бути тільки ясно-синім і теплим-теплим. Паризький люд знав це наперед і вбрався в найлегше вбрання, яке лишень уціліло в дні скрути. Люди понабирали оберемки квітів, руки їм відтягують кошики з їжею. Всю цю неділю вони пробудуть у Сен-Дені, бо король зрікається єресі й навертається до нової віри, а це видовище варте уваги, але тривале — в кожному разі, через нього можна проґавити священну годину обіду. Ну, ради такої рідкісної події і це не гріх. Отож потім люди розташуються на луках. Кошики можна поставити там заздалегідь: у такий радісний день красти ніхто не стане.

А квітками всиплють вулицю — весь шлях, яким має пройти король. Кажуть, він буде в білому: чутка про це випереджає його. Його черевики з білого атласу забарвляться трояндовим соком. Жінки твердо вірять, що це — красень принц, отож їхня любов і прагне, щоб він ступав по трояндах. Тому вони так тиснуться й штовхаються понад шляхом, що декотрі навіть падають. І це вадить їм самим куди менше, ніж охоронцям. Ті спочатку умовляють люд, та в бемканні дзвонів, у власному нетерплячому збудженні їх ніхто не чує. Тоді вояки вдаються до сили — по-доброму, не брутально, — і загонові щастить вишикуватись обабіч вулиці. Саме вчасно, бо вже показалась процесія.

Що завважує король, вступаючи у вузький прохід між двома стовпищами люду? Він бачить, що з вікон звисають барвисті полотнища, бачить, що земля всіяна квітками, а діти все кидають і кидають троянди через голови охоронців. Усі люди начепили білі перев'язі знак прихильників короля, всі обличчя радісні: одні святобливо зосереджені, інші з нетерплячки облизують губи, але більшість горлають: «Хай живе король!» Той крик перекривають куди гучніші голоси дзвонів; він аж надто ріденький і тихий, як на таку грандіозну подію; а як придивитися ближче, то чи не виказують і обличчя ще якихось залишків страху? Король думає: «Шість років страху, злиднів і ницих пристрастей лежать позаду них. Якби я більш нічого не зробив, а тільки дав їм оце свято, і цього було б майже доволі. Та буде й краще, хоча сподівання стількох людей навряд чи можна задовольнити». Йому аж голову захотілося схилити під тиском цілковитого безсилля: хіба можливо зробити всіх людей щасливими чи хоч би нагодувати досита? Але треба тримати голову високо, щоб вони бачили славу й силу — його й свою.

Люд бачить його в оточенні принців і вельмож, високих урядовців, дворян і вчених правників — ці найчисленніші. З його роду в процесії небагато; хоч граф де Суассон наостанці таки прибув. Попереду й позаду — особиста охорона та швейцарці з барабанами, але вони не б'ють у них. Дванадцять фанфар підняті до губів, aлe мовчать — і через дзвони, і щоб не порушувати святості хвилини. Люд відчуває це, він у глибині душі все розуміє: і коли, сп'янілий від сваволі, вчиняє криваві бенкети, і коли споглядає велич та добро. Тож його, звичайно, тішить розкішне вбрання короля, його міцна струнка постать і вояцька бравість. Але високі дуги брів скорботні, очі розплющені надто широко, та й сивий весь, хоч йому всього сорок чи трохи більше. Важко сказати, скільки каяття й скільки власної скрухи прокинулось у душах усіх цих багаторічних ворогів короля, що трохи запізніло надумали славити його й такою покірною юрбою стоять тепер тут. І хоч усі горлали: «Хай живе! Слава!» — та де в кого мимоволі завмирав голос. А дехто пробував схилити коліна, але в щільному натовпі це не дуже виходило.

Одна кумася — певне, бувала й досвідчена, — сказала так голосно, що почули всі довкола, та й король, який саме проходив мимо:

— А красень який! Такого великого носа ще в жодного короля не було.

Кругом зареготали аж надміру гучно. Король охоче зупинився б; напружено підняті брови його трохи опустились. І ще раз йому схотілося зупинитись, коли він помітив, що кілька глядачів у витертих шкіряних колетах безмовно й невідривно дивляться на нього — чи, може, й не