Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Тільки-но подумавши так, Катрін прикрила рукою очі й сказала:

— Пробачте мені. В тому, що він зробить, вашої вини нема. Тут винні обставини й люди. Перші — всі на нього тиснули, а другі — всі його зраджували. Навіть я свого часу, навіть я.

Вона вперше заговорила голосно, бо озвалось її сумління. «Мій бідолашний брат!» І враз відчинилися двері — не рвучко, не поштовхом, як звичайно робив Анрі. Але то був таки він.

Він увійшов з опущеним поглядом, а тоді звів очі, побачив обох — найрідніших у його житті людей — і зразу став веселим, галасливим. Поцілував обох, сестру крутнув навколо себе, перед Габрієллю став навколішки, погладив її, засміявся. І все ж вони відчували, що йому не терпиться піти; власне, він і не був з ними. Він заходився передражнювати своїх прелатів та єпископів, їхні голоси, їхню поведінку. У Буржського — рило як у свині, а за Бонського доводиться боятись, що в нього ось-ось виростуть крила і він піднесеться на небо. Жінки слухали те все без усмішки. Раптом він умовк, повернув голову до вікна, прислухався, ще почекав і вийшов.

— Наче й не він, — глибоко налякана, сказала сестра. Але Габрієль понурила голову: їй було соромно, що при ній він став таким сумним.

Анрі спустився до старого саду; то була година перепочинку. Він порівнював її з такими годинами в Collegium Navarra, коли він був ще маленьким школяриком і на перервах між уроками бавився з двома друзями, яких тепер не було вже на світі. І раптом він побачив, що прийшов туди, де перед ним з'явилась нещасна Естер в пастором ла Феєм. Між одним і другим лежали невинність і провина, знання й невідання. Він зупинився й почув чиюсь розмову за живоплотом. Говорили півголосом, як і звичайно в ці гнітючі, моторошні дні.

Один голос:

— Тепер він нищитиме своїх давніх друзів. Хто сказав «А», мусить сказати й «Б».

Другий:

— Згодом, може, й так. Якщо доти не забуде про це. Ми вже знаємо, що він невдячний. А нові друзі мають іще вивчити його.

Третій:

— Тонкосльозий, забудькуватий, легковажний, — але хто з нас не любить його?

Четвертий:

— Такого як він став, — ніхто. Але того, що привів суденце аж у цю гавань, — усі.

Анрі хотів був уже показатись їм, та перший почав знову:

— Рятуймося! Хто як може.

— Не потрібно, Тюренне, — сказав Анрі й вийшов із-за живоплоту. — Я ваш — і зостанусь вашим. Ви самі це скажете, коли настане час.

Потім ухопив за руку Агріппу д'Обіньє, відвів його вбік, двічі широко ступнувши, і сказав йому на вухо:

— Я жертвую спасінням душі ради вас.

Очі широко розплющені, почервонілі; ні, він не тонкосльозий, не забудькуватий, не легковажний. Агріппа аж здригнувся з жалю. «І оцього от хтось із нас може не любити?»

І все ж тільки Агріппа був відданий йому всім серцем; аж тепер це виявилося, хоч досі, при сприятливіших обставинах, приязнь оточувала Анрі неначе з усіх боків однаково. І ось тепле почуття цього єдиного на хвилину ще прикувало Анрі до гурту втрачених товаришів, перше ніж він подався далі, щоб за своєю звичкою бути на самоті й прислухатися. Вже зайшовши за живопліт, він обернувся до Філіппа Морнея, посла, що прибув з важливими новинами, а король досі ще не прийняв його.

— Пане дю Плессі, ви зі мною привели наше суденце до гавані, але чи могли ви її вибирати? А тепер опинились у цій.

Він швидко відійшов аж у кінець саду. Там цвірінчали пташки, але, на жаль, не самі вони. За невисоким муром то з'являлись, то зникали дві голови; їхні власники поклонами та випнутими як для поцілунку губами намагались переконати одне одного у своїй найпалкішій приязні. Пані де Сурді щебетала:

— Будьте ж нашим другом, пане де Роні. Та ви, власне, вже наш друг, бо ми вам потрібні, як і ви нам.

— Так, точнісінько так, шановна моя приятелько, — і голова Роні зникла, а голова пані Сурді виринула.

— Хто б там іще пам'ятав про оте командування артилерією, — грайливо й упевнено сказала вона. — Замість того кулика, що спурхнув, ви встрелите десятьох.

— Аби тільки ви не спурхнули, — попросив барон і знову щез за муром.

— Король розірве свій шлюб, щоб одружитися з пані де Ліанкур. Підтримайте його в цьому намірі, то й самі матимете підтримку. Ох ви ж, пустун, — захихотіла дама й зникла. Натомість виринув кавалер — гладеньке обличчя, завжди сповнене гідності, хоч би що він говорив.

— А я з ним наперед уклав такий план, шановна пані. Він тільки для того й переходить у католицтво, щоб піднести на трон свою любу владарку. А як це діло вигорить, тоді зразу всі стануть протестантами — і король, і королева, й навіть ви, шановна пані.

По тих словах пані де Сурді не виринала довго, а коли випросталась, її очі були злі. Вона збагнула, що з неї глузують.

— Ви ще пошкодуєте, — просичала вона й крутнулась так швидко, що сукня аж засвистіла в повітрі. Грюкнула хвіртка. Роні з так само незворушним виглядом рушив алеєю далі. На одній з лав сидів король. Він дочекався, поки тямущий і вірний слуга підійде ближче, а тоді притишеним голосом спитав:

— А яка ваша справжня думка — тепер, у останню хвилину?

— Величносте, якби католицьку віру розуміли й сприймали так, як треба, вона б могла бути дуже корисною.

— Це я вже давно чув від вас. А більше нічого?

— За той світ… — Роні задумався на хвильку. — За той світ я не ручуся. — Гладеньке обличчя неквапно приготувалося засміятись. Та не встигло: король схопився й пішов. Одне здивувало Роні: він співав. Під деревами вже темніло, і він співав, наче дитина в темряві.

В трапезні старого абатства тим часом засвітили, і світло падало з вікон надвір. Коли воно впало на короля, урвався не тільки його дивний спів, — нагорі, на антресолях, скінчилися спокійні розмови, і вчені правникн, яких він скликав до себе, відійшли від повідчиняних вікон зустрічати його.

Анрі швидко збіг по сходах нагору. В переході перед освітленими дверима було ще темніш, і Анрі, не помічений ніким, постояв там, дивлячись у залу; вона здавалася ще просторішою й наче порожньою від того, що людей у ній було так мало. «Оце мої», —