Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

б людина, є така сила, що підкошує її, як серп натину, чи вирва дерево, раз — і лежиш, як каліка чи поліно, — трохи переінакшив дядькову примовку. — І біда в тому, що підводитися не хочеться, — сумно глянув на дівчину. Саві здалося, що вона його слухає. — Подумай: хто тебе скосив, Чеславо?! Чи вартий він хоча б сльози твоєї, не те що смерті? — додав.

Юнак не знав, чого так сказав, але розумів: як і тоді, в лікарні, мусить вивести її з цього стану, має змусити думати про інше, чи то пак думати про те, що сталося, по-іншому.

— Тримайся, — торкнувся розкуйовдженої зачіски. — Колись дядько Микола, пам’ятаєш, сивовусий такий, із лікарні, — не дожидаючи відповіді, продовжив: — казав, що ніхто, крім самої людини, про неї не подбає. А я думаю, що вельми добре, коли є хтось, хто нагадує людині про її значимість і потрібність. Те, що ти йому не потрібна, не означає, що ти не потрібна нікому. І то така… така… яка ти є…

— Я не хочу, не хочу без нього… без них жити, — взялася з надсадою схлипувати Королівська, так, ніби й не почула таких важливих і потрібних кожній людині слів. Тих, за якими, як навчала мати, розпізнається справжнє кохання.

— Ти вже колись так казала, коли на підвіконні в лікарні сиділа, пам’ятаєш? І про те, що найбільше горе тоді переживала, казала, пригадуєш? — Сава не чекав відповідей од Чеслави, говорив своє: — Ні я, ні твоя мати не дамо тобі зсохнутися. Ніщо не повинно накривати людину чорним страхом, затуманювати мозок, одбирати бажання жити — тепер я це добре знаю… Навіть на місці дерева, яке спилюють, пароститься молоде галуззя. Що вже про людину казати, якій суджено стерпіти стільки, скільки вона здатна витримати. І жити далі… і хотіти жити…

Чеслава не сподівалася почути щось подібне від Сави. Вона справді не бачила сенсу у своєму завтрашньому дні, але нині цей сильний духом і характером хлопець повернув її в ті часи, коли вона переживала невимовну печаль за Андрієм, а він виявився…

«Історія повторюється, — подумала Чеся. — І то з більшою силою…»

— Десь я чула, Саво, що від жінки все в сім’ї залежить, що вона тримає в хаті три кути, — врешті мовила стиха. — Але то не так, Саво. Бо я тримала, може, й усі чотири, але не втримала…

— Бо ти в тій хаті хазяйкою, як годиться, не була, — аж розгнівався Сава. — Чи він тебе за дружину мав?! Три кути тоді жінці належать, коли її справді за жінку в хаті мають! За хазяйку! А в домі-вигадці нема що й тримати!

Правду говорив хлопак, але Чесі важко було з ним погодитися, змиритися з тим, що й сама розуміла. Вона витягла з-під укривала руки, і Сава помітив на них чималі розчервонілі плями.

— О, і в тебе алергія?! — зчудувався. — Невже історія повторюється? — промовив здивовано й аж до ліктів закасав рукави своєї кофти.

Чеслава побачила алергію на шкірі друга.

— Невже ми знову разом лежатимемо у лікарні? — Їй закортіло всміхнутися — попри біль: фізичний і душевний. І вона справді заворушила вустами. Так, наче саме цієї миті побіч спиляного й безживного дерева її понівеченої сутності пробився тонкий свіжий паросток-надія.

— Історія повторюється, — укотре мовив Сава. — Бо все у світі — три на три, — заяснів радістю. — Але маємо постаратися, щоб цього разу кінець історії був інакший, не такий плачевний, — обдав Чесю закоханим поглядом.

— Дивина просто, — звела брови дівчина.

— Добрий знак! — усміхнувся хлопець.

***

За кілька днів, коли Сава з Чесею приїхали в обласну лікарню, при вході вони зустріли сивочубого поліщука дядька Миколу, який широко посміхався, а укмітивши знайомих молодих, і поготів розреготався.

— Здоров був, Саво! — здійняв капелюха бородань.

— Добридень, дядьку! — відказав юнак, роздивляючись вагітну жінку, яка йшла попідруки з говірливим чоловічиськом. Підійшовши ближче, ледь не впав: то була… Марія Кіндратівна.

— Дивина просто, — мовив Сава.

— Добрий знак! — поправила його Чеся.

Замість епілогу

Матвій із Ліліаною зайшли в дорогий ресторан. Саме тут новоспечений муж красуні-білявки, яку вдома, на Поліссі, кликали Мальованою і яка тепер носила під грудьми таку довгождану дитину (от чого так неугавно хотіло, чи то пак вимагало її тіло), мав уперше зустрітися з іще незнайомими родичами: Ліліаниною двоюрідною сестрою Маріанною та її владним, заможним чоловіком-депутатом. Приміщення майоріло помпезною позолотою, було обставлене бундючними меблями з вишневою оббивкою, на столах ясніли білосніжні скатерки з червонавими, в тон меблів, серветками по краях… Усе, як любив Доброжанський. Мав переконання, що новим «непростим» родичам це недешеве місце неодмінно сподобається.

Коли в залі з’явилася довгождана пара, Матвія наче обухом по голові вдарило. Перед ним стояла саме та краля, з якою він не так давно в нічному клубі сплутав свою теперішню дружину. Так, то була вона — справжня царівна-лебідь із колись прочитаної нелюбою бабусею казки.

Вродливиця була вбрана в довгу, до звабливих щиколоток, чорну шовкову сукню, вишуканий темно-синій, аж до п’ят, шкіряний плащ і взута в замшеві, такої ж прегарної барви туфлі на високих підборах. Її золотаве (бо яке там пшеничне, як казали затуркані поліщуки) волосся, як і тоді, коли запримітив її, нереальну, в Полотнищі, спадало дощем по витончених плечах, а на вухах і шиї палахкотіли дорогоцінні, з приголомшливо сяйливих сапфірів, волошки.

«Так, це вона», — повторив про себе Доброжанський і згадав