Дерево, що росте в мені - Жанна Куява
— Ти сама себе ріжеш. Спокійно зберися і без істерик їдь додому, до матері, — холодно проказав, запарюючи вже другу чашку чаю.
— А що я їй скажу? Що я скажу своїй мамці, ти про це подумав?! — скрикнула.
— Буду я ще думати, що ти скажеш своїй матері, — вкотре вразив Матвій немилосердям.
— Але ж ти обіцяв їй, що мені з тобою буде добре, як у Бога за пазухою!
— А тобі було погано?
— Ні, мені було добре.
— То які питання?
— Але ж ти не можеш викинути мене на вулицю, як собаку! — заверещала Чеся.
— Ти мене дістала, Славо! Що ти собі придумуєш? Якого собаку?! Мільйони людей розходяться, що тут дивного, чорт забирай?!
— Але я не хочу розходитися…
— А я хочу!
— Ти не можеш ось так, спонтанно…
— А як ти хотіла?
— Ніяк не хотіла. Просто… Я ж геть до цього не готова. — Сіла на стілець, стала витиратися білісінькою серветкою з вишитими по краях вишеньками. «Господи, кому це все треба, для кого я старалася, ці серветки вишивала, цей стіл накривала?! Невже це нікому й ніколи не було потрібно?!» — задвиготіли сумніви в її голові, мовби дебелою палюгою хтось по скронях гамселив. — Ти не можеш так зі мною вчинити…
— Можу! Бо чого я маю терпіти?!
— Що терпіти? Мою до тебе любов?
— Ти мені немила, Славо! Йди з очей! — махнув правицею.
— Матвію, але як?.. Чого ти так кажеш? Що з тобою?!
— Я так вирішив, і крапка.
— Що ти робиш, Матвійку? — сховала обличчя у крилах скатертини, вона, хоч новенька й обшита по краях в’язаною власноруч мережкою, теж нікому не була потрібна. — Що я скажу матері?! Що я скажу своїм сусідам, односельцям?! — заголосила.
— Ну це вже точно останнє, що тебе має хвилювати! Яка тобі, на хрін, різниця, хто що про тебе скаже?!
— Я все могла уявити, Матвію, все на світі могла уявити: свою смерть, мамчину смерть, твою, пробач, смерть, яку не пережила б, пішла б за тобою в могилу… Але не розлучення, — крізь сльози, проте впевнено виказувала своє Чеслава. — Ти єдиний дорогий і любий мені чоловік, я думала, ми проживемо разом до смерті. Не уявляла, що може бути інакше… Сім’я — найцінніше, що в мене було! То святе! Як ти можеш так легко це руйнувати?! Як ти можеш отак топтатися по святому?!
— Як створив, так і розвалив…
— Ти ж не такий, Матвію, як зараз, ти ж добрий, — глянула у вічі, проте не побачила там ні співчуття, ні жалості, ні розуміння. — Ти з Ярославкою — сенс мого життя, зрозумій це, не відбирай у мене найдорожче!
— Ти не влаштовуєш мене як дружина. Все. Крапка.
— Боже милий, але що я не так роблю?! — Чеславин біль усередині розпалювався хутко, мов солома влітку. — Весь цей час я змінювалася, старалася стати такою, як ти хотів, а ти й тепер кажеш, що не така?!
— Ти — ніяка, Славо! Селючка, наївна, недалека й затуркана! Задовбала своєю любов’ю, своїми говоріннями, своєю душею! Хочу іншу жінку, інший секс, інше життя. Все. Забирайся!
— А як же дитина, як же Ярославка? — захлинаючись емоціями, запитала Чеся. — Як же я без неї?..
— Нічого, проживе без такої матері, як ти!
Земля похитнулася.
Він пішов із дому.
Вона зосталася сама.
Чи то — її не стало.
Коли очуняла, побачила, що лежить на підлозі у ванній кімнаті. Що вона тут робить? Певно, вмиватися приходила. Королівська підвелася, озирнулася довкруж — усе, як було. Кремові рушники, кавові стіни, брунатні двері з дзеркальними вставками… Усе таке рідне. Але вже завтра (чи вже сьогодні?) все це має стати для неї чужим.
А як, коли вона приросла до цього дому, мов щепа до дерева?
А як, коли ці стіни і стелі були для неї небом, а голоси, що тут звучали, заміняли ангельські піснеспіви?!
Як вирвати себе звідти, куди вросла, як кажуть, із м’ясом? Тепер годі відділити-зрозуміти, де твоє тіло, а де — його. Його, такого коханого, такого дорогого і найбажанішого у світі чоловіка… Як роз’єднатися, коли почуваєшся одним цілим?
У голові промайнули дні її щасливого, як уважала, сімейного життя.
І…
Не згадала Чеслава й разочка, щоби там, де вони з Матвієм були вдвох, він веселився чи почувався щасливим.
Певно, добре йому було деінде. Не з нею…
Не згадала Чеслава й теплих, відвертих розмов із чоловіком.
Певно, інших приятелів мав для цього…
Вони рідко дивилися разом кіно, бо йому подобалися бойовики, а їй — мелодрами…
Вони не влаштовували пікніків, бо чоловік не любив відпочивати на природі, як вона, тому вихідні сім’я перебувала вдома…
Вони не їздили у відпустку на море чи закордон, бо робота для Матвія була головною, не міг покинути фонд надовго…
Вони жили, як уміли… Вона —
