Дерево, що росте в мені - Жанна Куява
Секлетка й собі розлилася, але бистрих сліз зі своїх пересохлих щік не втирала, а лиш гладила раз у раз Чеславині густі розкуйовджені космаки, заспокоювала горопаху. І себе заодно.
— Ярина — хазяйка, то не мати її Одарка, бабуся твоя покійна, що молодою на той світ пішла… Ярина вибереться з того паскудства, не переживай, Чесю, не переживай… Усе наладиться, все знову стане добре й щасно… от побачиш… от поживеш — побачиш… треба тільки потерпіти трошки… тільки потерпіти… і все.
Коли Ярина прийшла до тями та побачила на ліжку сплячу доню, її радості не було меж. Як і болю. Вона побігла до Секлетки, виплакалася і, за порадою старої і дорогої, як рідна мати, хрещонки, вернулася до хати, де передусім навела звичні для цієї домівки чистоту та порядок. А коли Чеся прокинулася, Ярина розказала їй дещо важливе. Те, що, думала, ніколи не повідає. Але якщо так гірко потерпає людина від приховуваної правди, то ліпше з нею якнайшвидше розпрощатися. Як і з брехнею…
— Того дня, коли розбився Андрій, було таке, — почала свою правдиву оповідь Ярина.
6
…Двері відчинилися, і за порогом з’явилася дебела Андрієва постать. Ярина сиділа біля ледь протопленої грубки та вибирала з розрізаних навпіл гарбузів насіння. Вона завжди сушила цілі міхи диньок[44], аби взимку, довгими вечорами, вони з Чесею мали що лузати під час тривалих бесід або переглядів улюблених щемливих фільмів. До того ж усі знали, що сушене гарбузове насіння вельми корисне для шлунка.
— Чесі нема? — запитав Андрій.
— Нема, побігла плаття весільне міряти. Танька Гудикова казала, що, може, неїне підійде, то Чеся взяла би собі напрокат на той один день, — детально роз’яснила Ярина.
— Ясно, — хмикнув поліщук. — То вона там, поки те-се, загається, — поправив старого кашкета, здійнявши козирок вище перетисненого чола.
— Та певно, — погодилася Королівська.
— А ти, Ярино, заміж більш не хоч’? — ступив до хати.
Королівська здивовано глянула на молодика. Він був добряче захмелілий.
— Та ні, — відказала, стежачи за нахрапистими кроками Андрія. Минувши цілу кімнату, він без дозволу сів на акуратно застелене Яринине ліжко.
— А чо’ не хоч’? — далі вів своє. — Що, опше вже нічо’ не хоч’? — почав шкіритися.
— А чо’ ти такий сміливий, Андрію? Може, в яку лотерею мільйон доларів виграв, чи шо? — відказала на те Королівська.
— Та я ще більше виграв, ніж мільйон! Я твою дочку, Ярино, виграв!
— У кого? — широко розкрила очі.
— Та в життя!
— А, ну як в життя, то добре, бо я вже й злякалася, — скривила губи в нещиру посмішку.
— Мені, Ярино, цікаво завше було, — почухав скроню. — От скільки тебе бачив, завше було цікаво, яка ти… ну… яка ти без одежі, — видав зухвало.
— Ти, Андрію, перепив?! — скрикнула Ярина. — Мо’, піди, проспися?! — встала з ослінчика. На ній були темно-сіра довга вовняна спідниця, коричневий гольф і яскраво-синя куртка-вітрівка.
— Нє, я хочу остатися… Скоро тут уже буде і моя дома, правда ж? — обперся заяложеною штурмівкою об виструнчені подушки, повиті білісінькими пошивками.
— Ти, певно, хочеш, аби я Чесі те все, що ти допіру гуторив, розказала, нє, Андрію?
— А що розказувати?
— Шо ти так нагло поводишся!
— Бо я випив.
— Ну, як випив, то чо’ йти до дівки?! — гримнула.
— Бо хочеться…
— Ну, мало шо кому хочеться!..
— От тебе, Ярино, мені зараз хочеться вельми, скажу тобі, так хочеться, — мовив Андрій і кинувся вовком на кривеньку жіночку.
Але Ярининій проворності можна було лише позаздрити. Вона випурхнула з-під Андрія, як шустре курча, та вилетіла стрімголов надвір. Помчала до Секлетки, повідала про гнітючу приключку, заплакала гірко.
— Як бути?! Чи сказати Чесі про те, що сталося? Чи змовчати? Бо як вона те все сприйме й перетерпить?
Стара хрещонка не знайшла що сказати, лише заповзялася, як дитина, долонями приплескувати, губами прицмокувати та головою збілілою похитувати.
— Ой-ой, — торохтіла хіба. — Ой-ой!
Андрій і собі випурхнув шулікою з Ярининого двору. Шугнув на воза, змахнув високо батогом над вороним лошаком і помчав зі швидкістю вітру геть із кутка, де жила його майбутня дружина, заміж яку взяти він так і не встиг.
— А тоді, як ти лежала в лікарні, алергію лікувала, побивалася за покійним Андрієм, а врешті стріла свого, — назвати ім’я Матвія Ярина не наважилася, — за день до того, як ото я до тебе приїжджала, до мене прийшла… Мар’я Шолотиха, — продовжила ділитися несусвітніми розповідями Чеславина матір.
— Відьма?! — перебила Чеся, плачучи.
Де й бралися швидкі неспинні сльози? Вона не мала сил по-іншому реагувати на те, що дізналася і що її дедалі більше ранило й приголомшувало. Лишень ковтала неугавно сльози і тримала руками
