Справа Сивого - Брати Капранови
Залізні двері рипнули, відчиняючись, і Клима підштовхнули у спину, щоб не барився. Він зробив крок уперед, намагаючись зорієнтуватися у тьмяному світлі, яке сочилося з маленького заґратованого віконця під стелею.
— Климе, це ви? — з нар підвелася людина, голос якої видався йому знайомим.
— Веніамін Купріянович? — перед хлопцем стояв нещодавній колега і наставник Сєдов.
— Климе, що сталося?
— Як бачите, — розвів він руками.
— Я не про це, — Сєдов підійшов ближче і вказав пальцем-очеретиною на Климову голову. — Що з вами?
Клим помацав рукою:
— А що?
— Погляньте на себе! — з цими словами Сєдов підвів його до відра з водою, що стояло під віконцем.
Хлопець нахилився над відрам і остовпів. З непорушного водяного дзеркала на нього дивився сивий, ну просто як лунь, хлопець із його, Клима Шпакуватого, очима.
Академік Яворницький схилився над робочим столом, вправною рукою черкаючи на папері слова, коли у двері зазирнула його дружина Серафима Дмитрівна.
— Дмитрику, пробач, але там до тебе якийсь молодик. Каже, що письменник.
— Письменник? — Дмитро Іванович підняв голову і зняв окуляри із втомлених очей. — Тоді запрошуй його сюди. Письменників треба шанувати — а раптом про тебе щось напишуть.
Серафима Дмитрівна вийшла і за хвилину повернулася з гостем — молодим чорнобровим чоловіком зі жвавими очима.
— Олександр Ільченко[127], — відрекомендувався гість, підійшовши до столу. — Сидіть-сидіть, — додав він, побачивши, що господар підводиться назустріч.
Проте той все-таки вибрався з-поза столу та потиснув простягнуту руку.
— Я відірвав вас від роботи? — занепокоєно запитав гість, вказуючи на рукопис, що лежав під настільною лампою.
— Пусте, — махнув рукою Дмитро Іванович. — Історія оперує тисячоліттями, а значить, може трохи почекати.
— То ви працюєте над черговим історичним шедевром? — Ільченко усміхнувся без краплини іронії.
— Та яким там шедевром! Просто вирішив написати історію Катеринослава. Бо, знаєте, навіть молоде місто може мати велику історію.
— Це чудово, — гість роззирнувся навкруги, побачив на стіні картину з Козаком Мамаєм та вказав на неї рукою. — А я до вас, власне, з приводу оцього персонажа.
— Мамая? — здогадався Яворницький.
— Точно, мені сказали, що ви, як ніхто, знаєте цього славетного лицаря.
— Ну вже й знаю... — Яворницький погладив вуса і вказав на канапу. — Сядемо, бо в ногах правди немає.
Чоловіки пройшли до канапи.
— Може, гостеві чаю з дороги? — зазирнула у двері Серафима Дмитрівна.
— По нашому звичаю треба горілки до чаю, — відповів Яворницький і обернувся до Ільченка: — То нащо вам здався наш земляк Мамай?
— Ваш земляк? — здивувався той.
— Саме так. Якщо спуститися нижче по Дніпру, то на лівому березі, біля Великих Кучугурів буде Мамай-Сарай, його столиця.
— Та ну?
— Правду вам кажу. Це місце згадували ще у шістнадцятому столітті. Мій друг Яків Павлович Новицький зібрав багато джерел щодо цього. І навіть річка недалік називається Мамайка, хіба це випадково?
— Ні, — погодився Ільченко.
Тим часом Серафима Дмитрівна принесла на таці чай та чарочки, а Дмитро Іванович видобув із шафи дві карафки — більшу та меншу, а до них наперсток. Впіймавши здивований погляд гостя, господар усміхнувся:
— Мою горілку не можна пити чарками, а лише наперстками.
На підтвердження своїх слів він і справді налив у наперсток з меншої карафки і простягнув гостеві. Той недовірливо взяв.
— Пийте-пийте, — заохотив його Дмитро Іванович.
Ільченко обережно торкнувся губами краю наперстка, потім вихилив його вміст і крекнув.
— Але ж і люта!
— Козацька! — всміхнувся господар. — Жоден бусурманин такого не витримає, — він почекав, поки гість закусить шматком сала, та запитав: — А нащо вам Козак Мамай?
— Бачте, я письменник і мрію написати про нього роман.
— Роман? — уточнив Яворницький.
— Роман, — кивнув письменник.
— Ну тоді це буде дуже товстий роман. Тому що Козак Мамай — це не просто міф. Це герой, який захищає нас уже багато сотень років.
— Захищає вас?
— Нас, — уточнив Яворницький. — І мене, і тебе, і наше місто, і всіх українців. Сотні років у тисячах хат він усміхається зі стіни, курить люльку, а сам захищає Україну, і поки буде так, вона житиме.
— А розкажіть мені про Мамая, — попрохав гість.
— Розказати? — гмикнув Дмитро Іванович. — Боюся, що це неможливо. Про Мамая ніхто нічого не знає. Але він є скрізь — і у кам’яних бабах, що стоять на могилах, їх у народі звуть мамаями, і в народних іконах, що висять по хатах, і в садках під вишнею, де він, здається, і досі сидить з чаркою, картами та кобзою. Його називають невмиракою, бо вже сотні років він боронить цю землю, і ніхто не може нас здолати. От здавалося б, іще трошки — і дотиснуть, доб’ють, кінець українцям, але вони раптом підводяться, немов трава у степу, і стають тисячами там, де вчора, здавалося б, нікого не залишилося. Це Мамай нас веде. Вічний козацький дух.
— Ну а реальний Мамай існував? Хто він і звідки?
— Невідомо, — покрутив головою Яворницький. — Є в Україні села Мамаївки, річка Мамайка, Мамаїв острів, де збиралися гайдамаки, та й прізвище Мамай збереглося — може, це його нащадки. Але ніхто нічого не знає про самого лицаря.
— Тобто, це міф?
Яворницький усміхнувся:
— Ну, який же міф, коли навіть мене самого він не раз рятував?
— Вас? — здивувався письменник.
— Мене. Тим, що я нині тут із вами розмовляю, треба завдячувати саме йому. Він мене і в молодості захистив, і тепер я відчуваю його руку.
— Як це?
— А так. Характерник. Чарівник. Ви думаєте, просто так у кожній хаті висить його портрет? Ні, це очі, через які він за нами дивиться. Думаєте, просто так на кожному портреті шабля і кінь? Ні, це для того, щоб у потрібний момент можна було ними скористатися.
Ільченко усміхнувся:
— Казки розповідаєте.
— Та ну, які казки? Коли сотні тисяч людей вірять, що Козак Мамай поруч, що тут дивуватися, коли він приходить, та ще й не один. Коли його дух прокидається у теперішніх людях. Колективна свідомість — це не казка, це реальність.
Гість дивився