Справа Сивого - Брати Капранови

— Ти здуріла? — вирвалося у хлопця, але Маруся навіть не помітила образливих слів.

Вона обома руками схопила Клима за лікоть:

— Ну, Климочку, ну будь ласка! Заради мене, ну я тебе прошу!

— Що це ти вигадала? — Клим відсунувся від неї, і дівчина опустила очі. — Нащо тобі здався цей старий бовдур?

— Він не бовдур, — ображено пробурмотіла вона.

— Тим гірше, — Клим відчув, що перегнув, і обережно взяв її за долоню, дівчина висмикнулася. — Розумієш, Марусю, якби він був бовдуром, було б легше. А він є керівником організаційного центру націоналістичної контрреволюційної роботи.

— Це якого такого центру? — охнула Маруся.

— Вашого музею.

— Климе, що ти говориш? — дівчина забулася за образу і взялася гаряче переконувати коханого: — Що за центр? Невже ти думаєш, що я б не помітила, якби там щось таке було?

— Ну... — хлопець скептично піджав губи. — Врешті ти ж сама про нього говорила.

— Що я говорила? Про речезнавство? Так це одне, а контрреволюційна робота — то інше.

— Який дуб, такий тин.

— І зовсім не такий! Климе, ну будь ласка! Ну, чесне комсомольське даю, що Дмитро Іванович ні в чому не винен!

Клим зітхнув.

— Ти мені не віриш? — Маруся подивилася йому в очі і відвернулася.

— Марусю, — Клим поклав руку їй на плече. Дівчина мовчки струсила її. — Марусю, а хочеш у кіно підемо? Я маю вільний вечір.

Вона мовчала. Клим зрозумів, що це серйозно, і клацнув замками портфеля.

— А подивися! — він висунув згорток і поклав його на лаву.

Дівчина смикнула плечем.

— Подивися, що я тобі купив! — його голос набрав запопадливих, солодких ноток. — Глянь сюди.

Маруся обережно скосила очі, потім обернулася.

— Що це? — вона простягнула руку до згортка.

— Бери-бери.

Дівочі руки розв’язали шпагат, потім обережно відгорнули папір.

— Ой! Климе! Невже?.. Марусина образа відлетіла, немов пух з кульбаби. Очі її вже палали, а руки тримали сукню — ту саму, з вітрини, мрію та марево останніх місяців.

— Климочку! — задихнулася Маруся і приклала подарунок до своїх грудей. — Це мені?

— А кому ж іще! — несподівано хрипко одізвався хлопець.

І тут вона кинулася цілувати його у щоки, лоб, навіть вуха — несамовито, якось по-дитячому. Клим зашарівся, почав вивертатися, але вона продовжувала поцілунки, аж поки він не відсунувся на край лави.

— Люди ж дивляться! — прошепотів він і прокашлявся.

— Ну то й хай дивляться. Климочку, ти не уявляєш, яка я щаслива!

— Та ну, припиняй. Звичайна сукня.

— І зовсім не звичайна! Вона ж неймовірно дорога!

— Це не важливо, — відповів Клим, відчуваючи, що голос від хвилювання зраджує його. — Я ж можу дозволити собі подарунок коханій дівчині.

Дівчина дивилася на нього промовисто, у цьому погляді було все — і здивування, і вдячність, і закоханість.

Клим прокашлявся.

— Щось у мене в горлі пересохло. Ходімо вип’ємо зельтерської?

Але Маруся не хотіла випускати сукню з рук.

— Ну добре, ти тут посиди, а я швиденько збігаю, — з цими словами Клим підвівся з лави і пішов новенькою набережною до ятки з водою, що стояла на іншому кінці.

Маруся супроводила його очима і знову повернулася до своєї сукні, приклала її до щоки, коли раптом помітила відкритий Климів портфель, з якого стирчала обкладинка з написом «Яворницький». В одну мить обличчя дівчини стало серйозним, сукня лягла на коліна, а руки схопили теку. Жадібні дівочі очі ковтали речення, немов Климові спраглі губи зельтерську зі склянки. Маруся один за одним перебирала аркуші, поки натрапила на теку з написом «Мамай». Відкрила її...

— Марусю! — Клим із круглими від переляку очима стояв над нею.

— Климе! — дівчина підняла очі. — Що це таке?

— Марусю, я все поясню.

— Що це таке? — її руки стискали розписку. — Я, Марія Глинська, добровільно погоджуюся співпрацювати з органами Державного Політичного Управління. Це хто писав?

— Марусю, так треба було для справи.

— Для якої справи?— очі дівчини наливалися гнівом. — Проти Дмитра Івановича? Це ти вигадав цю справу?

— Ну чому ж вигадав? Твій Яворницький контрик, і тут не треба нічого вигадувати.

— То ти написав цю розписку від мене?

— Зрозумій, так було треба.

— Що треба? — голос її вже бринів від люті. — Щоб ти записував усе, що я розповідала? Щоб видавав мене за свого агента?

— Ну, Марусю, припини.

— Що припинити? Ти моїми руками створив цю справу! Ти!

— Марусю, ну все ж закінчилося добре.

— Добре?!!

— Звісно. Мене зарахували до штату. Тобі премію виписали.

— Премію? — дівчина дивилася на нього, немовби пропікаючи поглядом.

— Так, премію.

— І це ти на неї? — вона підняла з колін сукню.

Клим злякано закрутив головою:

— Ні, це я на жалування. А премію, якщо хочеш, віддам тобі.

— Що?!! — запитала вона просто страшним голосом.

— Віддам, — пробелькотів хлопець. — Якщо хочеш.

Вона раптом замовкла і тільки стисла зуби так, що жовна виступили на вилицях.

Ця мовчанка злякала Клима ще більше. Він зблід і зробив крок назад. А дівчина раптом схопила в оберемок сукню, а з нею разом портфель та теки з документами і рвучко піднялася.

— Що? Що ти? — слова застрягали в горлі у хлопця.

Маруся кинула у його бік лютий погляд і наступної миті вже зірвалася та побігла до парапету над водою.

— Ні! Марусю! Стій! — хлопець кинувся навздогін, але дівчина вже зупинилася біля краю, і в той момент, коли він торкнувся її плеча, одним рухом кинула свою ношу у Дніпро.

— Ні-і-і-і-і! — просто-таки заволав хлопець, але крепдешинова сукня вже пливла дніпровими хвилями, а за нею, поступово занурюючись, пливли шкіряний начальницький портфель та тека з написом «Яворницький».

За Климом прийшли просто до кабінету — відразу після того, як він доповів начальству про зникнення справи. Хлопець не пручався і навіть не обурювався, а просто підвівся, коли наказали, і слухняно заклав руки за спину.

Його відвели у внутрішню тюрму, куди не один раз йому доводилося приводити заарештованих та брати участь у допитах. Тільки тепер усе помінялося — поміж озброєних