Справа Сивого - Брати Капранови

взялися б за хохлів». Ой, не дарма! Мені вже не доведеться — але ти пам’ятай, хохла треба давити, а хохла освіченого давити тричі. Нема нічого страшнішого за освіченого хохла, бо він будить у інших кляту хохляцьку гордість. Зрозумів?

Клим кивнув, не стільки щоб погодитися, скільки щоб швидше закінчити розмову.

— Запам’ятай мої слова: хохла бити, а освіченого хохла — тричі, бо це — головний ворог імперії.

Клим зробив знак конвоїру, що розмову закінчено. Той підштовхнув Сєдова у спину.

— Прощавай, Климе, — наостанок гукнув старий уже на ходу. — І не носи, Бога ради, справи у портфелі!

Премія для агента разом із підвищеним жалуванням склали немаленьку суму, і Клим жодної секунди не сумнівався у тому, що з ними робити.

Двері крамниці відчинилися, в обличчя війнуло запахом тканин та галантереї вперемішку з парфумами відвідувачок.

Продавець за прилавком із повагою подивився на Климів шкіряний начальницький портфель і по-старорежимному злегка вклонився.

— Чого зволите?

— Сукню, — пересохлим чомусь горлом просипів Клим. — Оту, — і палець його вказав на вітрину з манекеном.

Продавець здивовано звів брови, але нічого не сказав. Клим прокашлявся.

— Найкращу, — додав він.

Продавець кивнув і уточнив:

— Пробачте, а ваша дама... В смислі розміру. Щоб не помилитися.

Клим замислився:

— Ну, вона, як ця ваша дерев’яна.

— Як манекен?

— Як манекен.

— Хвилиночку, — з цими словами продавець зник у підсобці і за хвилину вийшов звідти та поклав перед Климом сукню.

Так, це була вона. Несміливо, немовби школяр, що підглядає за дорослими, Клим простягнув руку до тканини. Пальці відчули легку, невагому субстанцію, що піддавалася під доторком і водночас вабила, немов дівоча шкіра. Клим відсмикнув руку і знову прокашлявся.

— Загорніть, — суворим голосом сказав він.

Продавець ще раз запопадливо кивнув і взявся за шматок сірого цупкого паперу.

— Але якщо не підійде, ви зможете поміняти, — сказав він. — Приходьте разом із своєю дамою, і все зробимо.

— Дякую.

Клим узяв із його рук пакунок і пішов до дверей. Дорогою впіймав своє відображення у дзеркалі й зупинився. Ні, так не годиться. Солідний працівник солідної організації з солідним портфелем, а у другій руці паперовий пакунок. Не лише незручно йти, але й перед людьми ніяково — що вони подумають? Він переклав пакунок під пахву іншої руки — вийшло ще гірше. Та врешті відкрив портфель і поклав покупку туди, поруч із справою Яворницького. Після того, як клацнув замок, портфель став пузатим, як у великого начальства, а заразом і приховав подарунок від пильних дівочих очей. Несподіванка завжди приємніша.

Маруся чекала його на набережній. Але це вже була зовсім не та набережна, що раніше. Не було очеретів та старих човнів на піску, власне як і самого піску, замість якого тут височів бетонний парапет зі сходами до води, а дерева оточували справжні клумби із зеленою травою. Дніпропетровськ гарнішав просто на очах.

— Привіт! — Клим радісно простягнув руки назустріч коханій і одразу відчув, що з нею щось не так.

— Привіт, — вона потиснула хлопцеву руку, а на спробу поцілунку ухилилася. — Люди ж дивляться! Подумають, що ми міщани.

— Хай тільки спробують, — пригрозив Клим у простір своїм товстим портфелем.

— Що у тебе там? — поцікавилася дівчина.

— Сюрприз, — усміхнувся Клим.

На диво, вона не проявила звичайної дівочої цікавості, та й взагалі була якоюсь незвичною — занадто серйозною, навіть суворою, тоді як Клим на хвилі успіху почувався господарем світу.

— Климе, у мене до тебе справа.

— Та ну? — здивувався хлопець.

— Важлива справа.

Клим гмикнув: що вона може знати про насправді важливі справи?

— Ну, якщо так, то краще сядемо десь.

Вони вмостилися на лаві попід вербою, і Клим показово поважно поклав поруч із собою портфель.

— Яка краса! — сказав він, озираючись навкруги.

— Краса, — погодилася Маруся. — Але зараз не про це.

— А про що?

— Мого директора звільнили, — голос дівчини зробився сумним.

— Яворницького? — перепитав Клим, роблячи вигляд, що не в курсі.

— Так, і ти повинен допомогти його повернути.

— Я?

— Ти. Бо сталася помилка, — Маруся дивилася на нього такими очима, немовби давала розпорядження. Клима це роздратувало.

— Яка помилка? — запитав він і стишив голос. — Твій Яворницький — ворог народу, подякуй, що його взагалі не арештували.

— Арештували! — сплеснула руками Маруся. — За що?

— Не кричи, — Клим схопив її за плече. — За буржуазний націоналізм.

— І ти знав, що його хотіли арештувати?

— Знав, — погодився Клим. — Я тобі кажу, не кричи.

Маруся перейшла на шепіт:

— Знав і не попередив мене?

— Про що? — від здивування Клим перейшов на повний голос, але зразу спинив себе. — Про що я мав тебе попередити?

— Про арешт.

— Ти здуріла? — Клим дивився на неї, наче не впізнаючи. — Сама ж казала, що він слабує на речезнавство, що старорежимний.

— Казала, — погодилася Маруся. — Але я помилялася. І потім не можна ж за це арештовувати.

— Його поки ніхто не заарештував.

— І звільняти з музею теж не можна.

— Ну, знаєш, це вже не я, а начальство вирішує.

— То піди до начальства.

— Хто, я?

— Ти!

Клим заспокійливо поклав їй руку на плече.

— Марусю, що ти мелеш? Ти хочеш, щоб я пішов захищати ворога народу, якого я сам... — він затнувся.

— Що, ти сам?

— Не важливо.

— Що, ти сам? — наполягала дівчина.

— Нічого, це службова таємниця.

— Таємниця від мене?

— І від тебе. Службова таємниця, розумієш. Я працюю в органах ДПУ. Державного, — він підкреслив це слово голосом, — політичного управління. Особисто у мене від тебе таємниць немає. А от у держави є.

— Отак?

Клим розвів руками. Дівчина ображено відвернулася. Ну нічого, поображається і зрозуміє.

— Давай краще про хороше. Знаєш, мене зарахували до постійного штату. І скоро звання дадуть.

Вона не відповідала.

— І буду я вже не практикантом, а агентом, а може, навіть і спеціальним агентом, — прибрехав він.

— Спеціальним агентом? — обернулася Маруся, дівчата не вміють довго ображатися.

— Ну... не виключено, — на Климовому обличчі заграла задоволена посмішка.

Дівчина на мить замислилася:

—