Після тебе - Джоджо Мойєс
— Нікого, про кого варто було б говорити. — Я знизала плечима.
— Кожен вибирається звідти по-своєму. Так що не вимагай від себе надто багато.
Його шкіра була вологою та теплою. Стало надто гаряче тримати його за руку, і я відпустила. Він почав мити волосся. Я сиділа та спостерігала за ним — мені це подобалося. Його м’язи красиво здіймалися під блискучою від води шкірою. Волосся він мив енергійно та завзято, а потім ще й трусив головою, наче мокрий пес.
— О, до речі, у мене була співбесіда, — повідомила я, коли він закінчив митися. — На вакансію в Нью-Йорку.
— У Нью-Йорку? — Його брова злетіла вгору.
— Та я не отримала роботи.
— Шкода. Я завжди хотів мати бодай одну причину поїхати в Нью-Йорк. — Він занурився під воду так, що на поверхні лишився тільки рот. — Але ти ж зможеш лишити собі той костюм ельфа?
У мене раптом змінився настрій. Я просто як була, в одязі, залізла до нього у ванну та почала цілувати — а він засміявся й почав бризкати на мене. Добре мати таку надійну опору у світі, де так легко впасти.
Я зрештою доклала зусиль та прибрала квартиру. У свій вихідний купила крісло, журнальний столик та невеличку картину в рамі, яку повісила коло телевізора. Тепер принаймні складалося враження, що тут хтось живе. Я купила також нову постільну білизну та дві подушки. Увесь мій вінтажний одяг переїхав у шафу, так що тепер тут замість дешевих джинсів та люрексової міні-сукні майоріли найрізноманітніші кольори. Моя бездушна квартира стала якщо й не домом, то хоча б чимось привітним.
Милістю якихось богів розкладу в нас із Семом збіглися вихідні. Цілих вісімнадцять годин, протягом яких він не муситиме слухати сирену, а я — ірландські сопілки чи скарги на смажений арахіс. Разом із Семом час чомусь плинув удвічі швидше, ніж зазвичай. Я придумала для нас двох безліч занять, та половину з них миттєво відкинула як занадто романтичні. Чи варто взагалі проводити так багато часу разом?
Я ще раз написала Лілі. «Лілі, будь ласка, вийди на зв’язок. Я знаю, ти сердишся — але подзвони мені. Твій сад просто чудовий! Розкажи мені, як правильно його доглядати, будь ласка. До речі, а що робити, якщо кущі помідорів виростають зависокими? Це нормально? Може, ще раз сходимо на танці? Що скажеш? Цілую». Тільки-но я натиснула «надіслати», у двері подзвонили.
— Привіт. — Він затулив собою вхід, тримаючи сумку з харчами в одній руці та ящик з інструментами в другій.
— Господи, та ти ж просто втілення всіх жіночих бажань!
— Полички, — повідомив він без жодної реакції. — У тебе не вистачає поличок.
— О так, продовжуй…
— А ще нормальної їжі.
— Ось і оргазм.
Він розсміявся та поставив ящик у коридорі. Коли ми зрештою припинили цілуватися, він пішов на кухню.
— Може, сходимо в кіно? Там уранці пусті зали — хоч якісь привілеї від того, що працюєш у нічну зміну, еге ж?
Я подивилася на екран телефону.
— Тільки ніяких кривавих фільмів. Кров мені вже набридла, — продовжив він і глянув на мене. — Що? Що таке? Я зруйнував твої плани щодо «Зомбі — пожирателі плоті — 15»? Що?
Я спохмурніла.
— Ніяк не можу вийти на зв’язок із Лілі.
— Ти ж казала, вона поїхала додому.
— Поїхала. Але не відповідає. Думаю, вона дуже на мене розізлилася.
— Та її ж друзі тебе обікрали! Це ти маєш злитися!
Він почав розвантажувати продукти: салат, помідори, авокадо, яйця, трави. Усе це поступово заповнювало мій майже порожній холодильник. Я почала писати ще одне повідомлення, і він глянув на мене:
— Ну годі вже. Може, вона просто загубила телефон? Десь у клубі. Або в неї немає грошей на рахунку. Ти ж знаєш цих підлітків. Ну або ж просто в неї немає настрою. Дай їй час розібратися зі своєю нервовою системою.
Я взяла його за руку та зачинила холодильник.
— Ходімо, я дещо тобі покажу. — Його очі спалахнули якимось світлом. — Та ні, зіпсований же ти чоловік. Із цим доведеться трохи почекати.
Сем стояв на даху та роздивлявся навколо.
— І ти не знала про це?
— Гадки не мала.
Він сів на лавку, я — поруч. Навколо нас усюди були квіти.
— Я почуваюся просто жахливо. Я звинуватила її в тому, що вона зруйнувала все, до чого торкалася. А вона тут створила все це.
Він переступив через кущики помідорів та труснув головою.
— Ну тоді давай поїдемо з нею поговоримо.
— Правда?
— Тільки спочатку пообідаємо. Потім сходимо в кіно. А потім поїдемо до неї додому — так вона точно не зможе тебе проігнорувати. — Він підніс мою долоню до своїх губ. — Не хвилюйся. Садок — це добре. Значить, у неї в голові не зовсім смітник.
— Як тобі вдається завжди зробити так, щоб мені стало краще?
— Ну, просто я не люблю, коли ти сумна.
Я не стала казати, що сумною я буваю, лише коли його немає поруч. Я не могла сказати, якою щасливою він мене робив, бо боялася. Мені подобалося, що в холодильнику тепер є їжа. Що я по двадцять разів на день перевіряю телефон, чекаючи на його повідомлення. Що я згадую його оголене тіло на роботі, коли в залі порожньо, — правда, потім мені доводиться терміново думати про поліроль для підлоги чи касові чеки, щоб щоки не червоніли.
«Пригальмуй, — казав мені голос у голові. — Ви надто швидко зближуєтеся».
Він м’яко глянув на мене.
— У тебе така гарна усмішка, Луїзо Кларк. Це одне з декількох сотень того, що мені в тобі подобається.
З хвилину я дивилася йому в очі. Ох і чоловік! А потім ляснула себе по колінах та весело проголосила:
— Ну що? У кіно?
Зал був майже порожній. Ми сіли поруч в останньому ряді — тут хтось відламав підлокітник. Сем годував мене попкорном зі стаканчика, що розмірами більше нагадував відро для сміття, а я намагалася не думати про його важку руку в мене на нозі, бо це серйозно заважало стежити за сюжетом.
Ми дивились американську комедію про двох не схожих один на одного копів, яких випадково сприйняли за злочинців. Не те щоб кіно було