Після тебе - Джоджо Мойєс
Пітер зачинив за ними двері та глянув на Лілі. Ліжко було зім’яте, огидна ковдра мала такий вигляд, наче її не прали століттями. У повітрі пахло чимось затхлим. У кутку — купа брудного одягу. Коло ліжка — повна попільничка. Запала тиша — ззовні не долинало ані звуку.
Вона підняла голову та відкинула пасмо з обличчя.
— І що, ти дійсно цього хочеш? — запитала.
Він повільно й дещо глузливо посміхнувся.
— Так і знав, що ти не наважишся.
— Хто сказав, що я відмовляюся?
Та вона не хотіла цього. Вона вже не бачила в ньому красивого хлопця — очі холодно світилися чимось неприємним. Він поклав руку на блискавку своїх штанів.
Так вони стояли з хвилину.
— Якщо не хочеш — нічого страшного. Ми просто вийдемо та скажемо всім, що ти злякалася.
— Я не казала, що не хочу.
— А що ж ти казала?
Вона не могла нічого придумати. У голові щось загуло. Краще б вона сюди й не приходила.
Він театрально позіхнув.
— Лілі, уже стає нудно.
У двері панічно постукали. Джеміма.
— Лілі, Лілі, не треба. Поїхали вже додому, давай.
— Не треба, Лілі, — повторив він, знущаючись із неї.
Розрахунок. Що найгірше, що може статися? Це ж лише дві хвилини — дві хвилини з її життя. Ні, вона ж не боягузка. Вона доведе йому. Усім їм.
Він тримає пляшку «Jack Daniel’s» у руці. Вона бере пляшку, відкриває та робить два ковтки, дивлячись йому в очі. А потім розстібає його ремінь.
«Фото — або не рахується».
Вона чує його вигуки — вони луною віддаються у вухах. Голова болить — він надто сильно схопив за волосся. Уже пізно відмовлятися. Надто пізно.
Вона підводить очі — і в цей момент клацає камера телефону.
Пара сережок. П’ятдесят фунтів готівкою. Сотня. Проходить тиждень — він продовжує вимагати. Надходить повідомлення: «Може, мені викласти це фото у фейсбук?»
Від того фото хочеться плакати, а він знов і знов його надсилає. Її обличчя, її червоні очі, розмазана туш. Оте в неї в роті. Коли Луїза повертається додому, доводиться ховати телефон під подушку. Той телефон наче стає радіоактивним, отруйним — і його треба постійно тримати коло себе.
«Цікаво, що про тебе подумають твої друзі?»
Інші дівчата відтоді з нею не розмовляли. Вони про все дізналися, бо Пітер відразу показав фото всім присутнім, щойно вони вийшли, і ще довго вдавав, що поправляє застібку на джинсах. Лілі прикидалася, що їй начхати на це. Дівчата витріщилися на неї та швидко відвернулися. Стало зрозуміло, що всі їхні розповіді про секс із хлопцями та мінети були вигадкою. Усі вони — фальшивки. Про все збрехали.
Ніхто не вважав, що вона повелася сміливо. Ніхто не похвалив за те, що вона не боягузка. Вона так і лишилася просто Лілі, шльондрою, дівахою з членом у роті. Її шлунок стискався. Вона ще раз хильнула віскі та сказала їм усім іти під три чорти.
«Зустрінемось у “Макдональдзі” на Тоттнем-Корт-роуд».
А потім її мати змінила замки на дверях, і вона більше не могла брати гроші з її гаманця. Вони також закрили їй доступ до банківського рахунку.
«У мене більше нічого немає».
«Ти що, за дурня мене маєш, маленька багатійко?»
Мамі все одно ніколи не подобалися ті сережки від «Mappin & Webb». Лілі сподівалася, що мама й не помітить. Звісно, вона скорчила милу пику, коли Виродок Френсіс їх подарував, але незрозуміло, навіщо він купив діаманти у формі сердечок, якщо всі знають, що це повний несмак. До її фігури набагато краще підійшли б сережки-підвіски.
Пітер глянув на блискучі сережки як на дріб’язок та засунув їх у кишеню. Він їв біґмак, і на губах залишився майонез — Лілі мало не знудило, коли вона його побачила.
— Хочеш, познайомлю з друзями?
— Ні.
— Може, сходимо випити?
Вона труснула головою.
— Ні. На цьому все. Ці сережки коштують декілька тисяч.
Він скорчив пику.
— Наступного разу щоб була готівка. Нормальна готівка. Лілі, я знаю, де ти живеш. Зрозуміло?
Складалося враження, що його так і не вдасться позбутися. Він присилав повідомлення посеред ночі та будив її — заснути потім вона вже не могла. Знов і знов та фотографія. Негатив фотографії вже відбився на сітківках її очей. Вона кинула школу. Пиячила з незнайомими людьми. Залишалась у клубах чи не до ранку. Аби тільки не лишатися наодинці зі своїми думками та нескінченними есемесками. Вона переїхала туди, де він би не зміг її знайти, — але він знайшов та почав знову годинами сидіти в машині під вікнами будинку Луїзи, слугуючи німим нагадуванням. Декілька разів вона хотіла сказати Луїзі. Але що та могла вдіяти? Луїза й сама — жінка-катастрофа. Так що Лілі нічого не казала, і Луїза планувала зустрічі з бабусею чи дбала про їжу. Лілі залишилася з цим наодинці.
Іноді вона лежала без сну і думала, як воно було б, якби був живий батько. Уявляла, як він виходить, бере Пітера за петельки й наказує ніколи більше не підходити до його дочки. Як він обіймає її за плечі й каже, що все буде добре, що вона в безпеці.
Тільки цього б не сталося — бо він був просто злим на весь світ квадриплегіком, який навіть і жити не хотів. Він би побачив те фото й жахнувся б із відразою.
І вона не винуватила його в цьому.
Востаннє, коли їй було нічого дати, Пітер накричав на неї посеред тротуару на Карнабі-стрит, обзиваючи її нікчемою, шльондрою та малою дурною шалавою. Потім він зупинив машину біля неї та змусив випити дві подвійні порції віскі, щоб вона його не боялась. А потім вона розревлася, бо він почав кричати на неї та називати брехухою.
— Луїза мене виставила за двері. Мама теж. У мене нічого немає.
Люди пробігали повз, відвертаючи очі. Ніхто не спинився, ніхто не сказав ані слова. Чоловік, що кричить на п’яну дівчину у п’ятницю ввечері в Сохо[36], міг мало кого здивувати. Пітер вилаявся та розвернувся, ніби збирався йти, — та Лілі знала, що він не піде. Раптом посеред вулиці зупинилася велика чорна