Після тебе - Джоджо Мойєс

— Луїзо…

— Я мала бути сильнішою. Мала зрозуміти її. Вона ж така молода — треба було подумати двічі. Господи, якщо з нею щось сталося, я ніколи собі цього не пробачу. А десь там хтось вийшов погуляти з собакою — і ось-ось побачить щось, що зруйнує його життя…

— Луїзо! — Сем поклав руку на мою ногу. — Годі вже. Ти ходиш колами. Хоч яка та Таня неприємна, але, може, вона має рацію? І десь години за три Лілі подзвонить у твої двері, і ми всі почуватимемось ідіотами та спробуємо забути про це все, аж доки воно не станеться знову.

— Але чого вона не бере телефон? Вона ж знає, що я хвилююся.

— Може, саме тому вона й ігнорує тебе? — Він глянув на мене. — Може, хоче, щоб ти трохи похвилювалася? Слухай, ну ми більше нічого не можемо сьогодні вдіяти. І мені вже час — завтра ранкова зміна.

Він прибрав тарілки в раковину та сперся на шафки в кухні.

— Пробач, — почала я. — Не найкращий початок стосунків вийшов.

Він нахилив голову.

— Так що, в нас уже стосунки?

— Ну, я не… — почервоніла я.

— Та я жартую. — Він притягнув мене до себе. — Весело спостерігати, як ти намагаєшся себе переконати, що використовуєш мене суто заради сексу.

Як же він приємно пахне. Навіть незважаючи на нотку знеболювального — все одно дуже приємно. Він поцілував мене в маківку.

— Знайдемо ми її, — пообіцяв, перш ніж піти.

Я вилізла на дах і сіла на лавку, у темряві насолоджуючись запахом жасмину, що обплів край ємкості для води. Потім ніжно провела рукою по крихітних фіолетових квіточках обрієти, що рясною хмаркою висіли над теракотовими горщиками. Я глянула через парапет — унизу мерехтіли вулиці. У мене навіть не трусилися ноги. Знову надіслала Лілі повідомлення та почала збиратися спати. Навколо мене тишею зімкнулися стіни квартири.

Я, мабуть, мільйон разів перевіряла екран телефону, а перед сном вирішила ще й переглянути електронну пошту. Нічого. Тільки лист від Натана:

Вітаю! Старий уранці сказав мені, що прийняв рішення запропонувати тобі роботу!!! Побачимось у Нью-Йорку, мала!

19

Лілі

Пітер знову чекає. З вікна вона бачить, що він стоїть коло машини. Він помічає її, махає рукою та самими губами промовляє:

— Ти мені винна.

Лілі відчиняє вікно й дивиться на другий бік вулиці — там Самір виставляє коло дверей ящик з апельсинами.

— Дай мені спокій, Пітере!

— Ти знаєш, що на тебе чекає.

— Ти отримав досить! Просто дай мені спокій!

— Неправильна відповідь. — Він звів брову.

Він довго чекає — Лілі вже дискомфортно від його присутності. Лу повернеться за півгодини. Він настільки часто тут вештається, що й сам уже знає, коли вона повертається. Нарешті він сідає в машину та від’їжджає не озираючись. Висовує з вікна руку з мобільником — і Лілі надходить повідомлення: «Неправильне рішення, Лілі».

Пляшечка — така наче невинна гра. Вона та ще чотири дівчини з пансіону отримали дозвіл поїхати до Лондона. Спочатку вони вкрали помаду в «Boots», купили неймовірно короткі спідниці в «Top Shop» і пішли до клубу — безкоштовно, бо були молоді та вродливі. А адміністратори не ставлять надто багато запитань таким молодим та вродливим. Уже в клубі за ромом з колою вони познайомилися з Пітером та його друзями.

Зрештою, о другій ночі дівчата опинились у чиїйсь квартирі в Мерілебоні[35] — Лілі навіть не могла згадати, як вони туди дісталися. Усі сиділи колом, курили та пили. Вона погоджувалась на будь-які пропозиції. Грали пісні Ріанни. Синє крісло-мішок, яке чомусь пахло освіжувачем повітря. Ніколь знудило у ванні — ото дурепа. Минав час. Друга тридцять. Третя сімнадцять. Четверта. Вона втратила лік часу. Хтось запропонував пограти у «Правда або виклик».

Пляшка крутнулася — її вже встигли перетворити на попільничку, тому навколо полетіли недопалки. Якась дівчина — Лілі не була з нею знайома — обрала сказати правду: минулого року на канікулах вона займалася сексом по телефону зі своїм хлопцем, поки її бабуся спала поруч на двоспальному ліжку. Усі присутні нажахалися з цієї розповіді. Лілі розсміялася.

— Не може бути, — вигукнув хтось.

Пітер весь час на неї дивився. Спочатку їй це подобалося — він був красивішим за багатьох хлопців. Навіть чоловіків. Спочатку вона навіть сміливо відповідала на його погляд — вона ж не така, як усі інші дівчата.

— Давай, крути!

Пляшечка вказала на Лілі, і вона смикнула плечима.

— Виклик, — обрала вона. — Завжди тільки виклик.

— Лілі ніколи ні від чого не відмовляється, — зауважила Джеміма.

Тепер, коли минув час, Лілі почала гадати, чи не подивилася Джеміма якось так на Пітера, коли казала це.

— Ну, ти знаєш, що треба робити.

— Та невже?

— Ні, це неможливо! — Піппа затулила обличчя руками в драматичному жесті.

— Ну, тоді правда.

— Нє, ненавиджу правду, — начхати. Усе одно ці хлопці слабаки. — Лілі байдуже глянула на хлопця: — Що, тут?

— Господи, Лілі.

— Крути пляшку, — сказав хтось із хлопців.

У Лілі не закралося жодних вагань. Вона була трохи п’яна, і їй подобалося поводитись холоднокровно, коли всі інші дівчата пищали та поводились як ідіотки. Фальшивки. Ці дівчата могли порвати будь-кого на хокейному полі, могли говорити про політику та свою майбутню кар’єру в юриспруденції чи морській біології, але в присутності хлопців перетворювалися на сміхотливих дуреп, постійно гралися з волоссям та мастили губи, наче навмисне позбавляли себе найцікавішої частини особистості.

— Пітере…

— Ого, Піте, друже, випало тобі.

Хлопці заулюлюкали та поспішили приховати розчарування чи, може, полегшення від того, що пляшечка вказала не на них. Пітер підвівся на ноги та зустрів її погляд примруженими очима. Він, судячи з його мови, був не такий, як інші хлопці. Набагато крутіший.

— Тут?

— Байдуже. — Вона знизала плечима.

— Тоді в отій кімнаті. — Він показав на двері спальні.

Вона обережно переступила через ноги