Після тебе - Джоджо Мойєс

— Мій секретар з вами зв’яжеться, міс Кларк. Дякую, що приділили мені час. — Він кивнув, і його зображення зникло. Я залишилась перед порожнім екраном віч-на-віч із тим фактом, що знову провалилася.

Увечері я повернулася додому з наміром не думати про співбесіду. Подумки я, наче мантру, повторювала слова Марка. Я обдумувала все, що робила Лілі, всіх її гостей, крадіжку, наркотики, нескінченні повернення серед ночі та старалася подивитися на це крізь призму того, про що ми говорили на зустрічах групи. Лілі була просто втіленням хаосу та безладу, вона лише брала і не давала нічого натомість. Вона була молода і мала біологічний зв’язок із Віллом, але це не означало, що я повинна взяти повну відповідальність за неї або примиритися з тим безладом, який вона лишає по собі.

Стало трохи краще. Справді. Я згадала, як Марк казав: дорога з володінь горя ніколи не буває прямою. Будуть і погані дні, і хороші. Просто сьогодні був поганий день, такий собі вигин моєї дороги — його треба просто пройти, просто пережити.

Я зайшла у квартиру та кинула сумку. Приємно повертатися в таку саму квартиру, якою залишила її вранці. Треба трохи зачекати, а потім написати їй — приїзди Лілі до мене в майбутньому мають бути впорядковані. Я приділю максимум уваги пошуку нової роботи і врешті-решт хоч трохи подбаю про себе. Треба дати собі можливість загоїти рани. Ну й досить на цьому, бо я вже починаю говорити, як Таня Готон-Міллер, і мене це бентежить.

Я глянула на пожежний вихід. Ну що ж, перший крок — знов піднятися на той дурний дах. Без паніки залізти туди і посидіти хоч із півгодини. Подихати повітрям та покласти край цій сміхотворній владі частини квартири над моєю уявою.

Я зняла форму, одягла шорти та Віллів кашеміровий светр — для впевненості. Цей светр я взяла в нього вдома вже після його смерті, бо відчуття м’якенької тканини на шкірі заспокоювало. Я вийшла в коридор та широко відчинила вікно. Попереду були лише два короткі прольоти залізних сходів. Два прольоти — і я на місці.

— Нічого не станеться, — сказала я вголос і глибоко вдихнула.

Я вилізла на пожежну драбину. Ноги стали неймовірно ватними, але я впевнено сказала собі, що це тільки в мене в голові. Це просто луна від давнього страху. Це можна подолати — як і будь-що інше. У голові почувся голос Вілла:

«Давай, Кларк. Сходинка. Ще одна. Потім ще одна».

Я обома руками вп’ялася в поруччя. Не дивитись униз. Я не дозволяла собі думати про те, на якій я зараз висоті. Про те, як легенький вітерець натякає: минулого разу все закінчилося погано. Про те, що й досі болить стегно. Я подумала про Сема — і лють погнала мене вперед. Е ні — я більше не буду жертвою. Я більше не буду тією людиною, з якою щось просто трапляється.

На цих думках я дісталася кінця драбини. Ноги вже трусилися. Я мішком перелізла через парапет — тільки б він не зник піді мною — та повалилася на дах на всі чотири. Почувалася слабкою, вся вкрилася липким потом. Краще так і постояти із заплющеними очима, доки мозок зможе усвідомити, що я вже на даху. Я змогла. Я сама контролювала свою долю. Буду сидіти тут, аж доки зможу знов почуватися нормально.

Я повільно сіла на п’яти, тримаючись руками за надійну стіну парапету за моєю спиною. Зробила повільний, глибокий вдих. Наче нормально. Нічого піді мною не рухалося. Я змогла. Можна розплющити очі. І тут у мене перехопило подих.

Навколо мене панувало квітуче царство. Замість мертвих рослин у горщиках, що я закинула багато місяців тому, вивергалися кольорові фонтани червоних та фіолетових квітів. З’явилися два нових кашпо, що рясно квітнули крихітними блакитними пелюстками. Коло однієї з лав стояв розписаний горщик із японським кленом, який легенько дріботів листям на вітрі.

Сонячний куточок даху біля південної стіни прихистив два ящики для розсади, у яких на кущиках висіли маленькі помідори чері. Поруч купкою лежали ще помідори з кучерявими листочками. Я повільно підійшла до них. Пахло жасмином. Зіпершись на залізну лавку, я сіла, відчуваючи під спиною подушку з моєї вітальні.

Неймовірно — така оаза спокою та краси на моєму безплідному даху. Я згадала, як Лілі відламала мертву гілочку та з усією серйозністю почала мені дорікати за те, що я дозволила рослинам померти. Згадала, як вона зауважила «троянди Девіда Остіна», коли побачила кущі в саду місіс Трейнор. І згадала ті дивні купки бруду в коридорі.

Голова просто впала на руки.

17

Я двічі писала Лілі повідомлення. Перший раз подякувала за її працю над моїм дахом. «Там просто чудово! Шкода, що ти мені не сказала». І ще через день у наступній есемесці я написала, що мені шкода, що наші відносини стали такими напруженими, і якщо їй захочеться говорити про Вілла знову, я з радістю відповім на її запитання. Я також додала, що, сподіваюся, вона побачиться з містером Трейнором та познайомиться з його дочкою, бо вкрай важливо зберігати сімейні зв’язки.

Вона не відповіла. І мене не надто це здивувало.

На наступні два дні той дах став для мене болючим зубом. Я постійно ходила поливати рослини та відчувала свою провину. Прогулюючись між яскравими квітами, я думала про незліченні години, що вона провела тут. Про те, як непросто їй було підняти сюди мішки з ґрунтом та горщики, поки мене не було вдома. Я знов і знов згадувала, як ми жили разом, і поверталася до тієї самої думки: а що я могла вдіяти? Не в моїх силах було змусити Трейнорів прийняти її так, як їй хотілося. Не в моїх силах було зробити її щасливішою. Це міг зробити тільки той, кого більше не було.

Коло мого будинку стояв мотоцикл. Я припаркувалася та пошкутильгала в крамницю через дорогу по молоко. Страшенно стомилася після зміни. У повітрі висіла мжичка, тому я низько нахилила голову. Коли я врешті підвела очі, то біля під’їзду помітила знайому форму. Серце зробило кульбіт.

Я пройшла повз нього, риючись у сумочці в пошуках ключів. Та чого ж мої пальці стають наче ті сардельки, коли я хвилююся?

— Луїзо?

Ключі ніяк не знаходилися. Я знов перевернула всю сумочку: гребінець, серветка, монетки. От чортівня!