Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки - Хендрік Грун

Коли справа дійде до пошуку винних, Грунтеман вірить, що має залізний захист.

«Усі на пішохідному переході мають право проїзду», — продовжувала наполягати вона. На щастя, вона була застрахована на всі випадки життя.

Втім, такі страховки були і в багатьох пожильців: «Бо ж ніколи не знаєш…». З отих поховальних страхових виплат, які тут виплачували, ми могли купити собі пристойного розміру кладовище.

Якщо ти вже дуже старий пеньок, то ризикуєш, кермуючи будь-яким транспортом, навіть якщо він рухається не швидше 5 км/год. Ризикуєш не лише по вулиці, а й у супермаркеті. Бо коли згаданий дуже старий пеньок маневрує на мобільному скутері, то здається, що це прокладає собі дорогу вантажівка із причепою, причому у суботній день найнавантаженішими продовольчими вулицями. Він і гадки не має, з якої це радості клята машина раптом вирішує стрибнути у протилежному напрямку…

Одначе ніщо не втримає мене від бажання вивести на шосе власного скутера — а це, до речі, трапиться вже дуже скоро — і стати грозою всієї шоферні!

Представниця міського правління Генґело — проте це може бути й Альмело — дотримується думки, що догляд за немічними пенсіонерами треба покласти на безробітних, які замість платні отримують допомогу з безробіття, а професійних доглядальників звільнити. У такому разі вони також зможуть звернутися по допомогу з безробіття.

Замість підготовленої людини з дипломом ви отримаєте безробітного будівельника, який допомагатиме вам у душі намилювати зад. Поваги до старих з плином часу тільки меншає. На щастя, чимало людей вважають, що жінка, котра так щиро висловила цю думку, мабуть, з’їхала з глузду. Це ж очевидно, що якщо ви збираєтеся дозволити усім 408 місцевим радам Нідерландів вирішувати питання догляду за людьми похилого віку й інвалідами, то кличете на свою голову неприємності, нещасні випадки і розтрати. Від місцевих бовдурів користі мало.

Починається парламентарне розслідування.

У багатьох містах сьогоднішньої Німеччини частину проблем догляду за інвалідами, як-от виконати якесь доручення, принести гарячі страви чи домовитися про перевезення, доручають іншим Ruhestand, тобто пенсіонерам, які ще у формі і дієздатні. За це вони отримують компенсацію в формі часово-кредитних ваучерів, які можна обміняти пізніше, коли їм самим знадобиться допомога. Потрібен надійний потік нових пенсіонерів, які, зрештою, можуть стати проблемою, оскільки населення старіє страх як швидко.

Проте треновані професіонали можуть і надалі надавати спеціалізований догляд і отримувати за це платню. Це ж очевидно!

Сьогодні вранці я скористався мікроавтобусом до реабілітаційної клініки, аби навідатися до Еферта. Схоже, йому там подобалося.

«Тобі треба звільнити кишківник. Усі тут це роблять, мається на увазі — всі кульгаві та калічні. За умови циклічного повторення — непогана моральна сентенція».

Лікарі та фізіотерапевти обіцяли Еферту, що вже за тиждень він буде відносно самостійним і тоді його відпустять. Добра мета, щоби захотіти її досягнути, й Еферт докладав усіх зусиль. Він розповів, що встановив собі суворий щоденний раціон, куди входили лише чотири заборонені напої.

Він сумує за Мо. Не сказав би, що його почуття взаємні, хоча тут важко щось висновувати, зважаючи на ті мінімальні зусилля, які Мо затрачає, щоби пережити спекотний день. Я ніколи не чув, щоби пес, зводячись на лапи, так вистогнував. А коли він виходить на прогулянку, то у вислові «волочити ноги» криється більше енергії, ніж Мо її при цьому «волочінні» витрачає. Той пес завжди був ледарем, та здається мені, що його хода тепер стала ще ледачішою. Я й далі безкінечно чекав на нього, коли виводив на прогулянку, а це вже про дещо говорить.

Учора ввечері ми зустрілися, щоб обговорити подальші клубні екскурсії. Чи відкладати їх всупереч висловленим бажанням Еферта, чи дотримуватися плану — ось у чому питання. Ми вирішили продовжувати, попри свій пригнічений ентузіазм. Не хотілося накликати на себе Ефертів гнів.

— Гаразд, але якщо ми продовжуємо, це має бути щось гарне, — похмуро сказав Греме. Саме він мав організовувати наступну поїздку. Він почав поводитися загадково, запитав, чи ніхто не боїться бруду і чи всі ми вакциновані проти тропічних хвороб. Такий допит покращив настрій «Старих, але ще не мертвих».

Я почав обережно розпитувати інших, що вони думають про коротку літню мандрівку. Першою, звісно ж, запитав свою подругу Еф’є. Якщо для неї це марна затія, то мені хоч не доведеться намарно витрачати сили. Але трохи над цим подумавши (і змусивши мене нервувати) вона загорілася моїм планом.

«Зі мною такого ніколи не траплялося, але це може бути дуже гарна ідея, — замислено мовила вона. — Я лише трохи зачекаю, аби все вляглося, Хендріку».

Я запитав, як довго те «трохи» триватиме.

«Гадаю, вистачить одного дня. Можеш зачекати аж так довго?»

У нас лишилося не так багато часу, та все одно весь час у світі був нашим.

Ми мали би поквапитися, проте нічого аж такого нагального на порядку денному не було.

Вкрай недоброзичливі сестри Слотхауер