Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

мною блиснув вогник, а через півхвилини пролунав другий постріл. З напряму звуку я легко розібрав, що стріляють у тій частині моря, куди мене колись загнало течією разом з моїм човном. Я догадався, що це якийсь корабель, загибаючи, подає сигнали про своє небезпечне становище і що десь недалеко є другий корабель, у якого він просить допомоги. Незважаючи на все своє хвилювання, я зберіг присутність духу і встиг зміркувати, що, коли я не зможу врятувати з біди цих людей, то, може, вони врятують мене. Не гаючи часу, я зібрав увесь хмиз, що був у мене напохваті, склав його в купу й запалив. Дерево було сухе, воно зайнялось відразу і так гарно розгорілось, що з корабля, якщо це справді був корабель, не могли не помітити мого вогнища. Його таки напевне й помітили, бо пролунав новий гарматний постріл, потім ще й ще, все з того ж самого боку. Всю ніч, до світанку, я підтримував вогонь, а коли зовсім розвиднілось і прояснилось, я побачив у морі, зі східного боку острова, але дуже далеко від берега, чи то парус, чи то снасть судна — я не міг розглядіти навіть у підзорну трубу через туман над морем, що ще досі не розвіявся.

Весь день я часто поглядав у той бік і невдовзі побачив, що та річ рухається. Звідси я зробив висновок, що це корабель і що він стоїть на якорі. Можете уявити собі, яке взяло мене нетерпіння, коли я переконався, що моя гадка правильна. Я вхопив рушницю й побіг на південно-західний берег до тих скель, до яких мене колись знесло течією. Тим часом зовсім вигодинилось і, прийшовши туди, я, на великий свій жаль, виразно побачив снасть корабля, що наразився вночі на підводні рифи, помічені мною тоді, коли я плавав там на своєму човні. Ці рифи перетинали путь морській течії і спричиняли ніби зустрічну течію. Лише через ці рифи я врятувався від найстрашнішої небезпеки, що будь-коли загрожувала мені протягом усього мого життя.

Отже, те, що рятує одного, губить другого. Мабуть, ці люди, хто б вони не були, не знаючи про існування вкритих водою рифів, наскочили на них уночі через сильний східно-південно-східний вітер. Коли б на кораблі помітили острів, а його, здається мені, навряд чи помітили, то спустили б шлюпку і спробували б добратись до берега. Але той факт, що вони стріляли з гармати, особливо після того, як я запалив своє вогнище, навів мені на думку силу припущень. Я уявляв собі, що, побачивши моє вогнище, вони сіли в шлюпку й почали гребти до берега, але не могли добратись через хвилювання, і потонули. То мені здавалось, що вони загубили всі свої шлюпки ще перед аварією, а це могло трапитись з багатьох причин під час великого хвилювання, — наприклад, коли корабель заривається у воду, шлюпки часто доводиться ламати або викидати в море. Можливо й те, що корабель, який зазнав аварії, був лише один із двох або кількох суден, що йшли одне за одним, і що, почувши сигнальні постріли, задні кораблі забрали з нього всіх людей. Нарешті могло трапитись, що, спустившись у шлюпку, екіпаж потрапив у згадану течію, його винесло в море на певну смерть, і тепер ці нещасні істоти вмирають з голоду, а може, й готові з’їсти одне одного.

Але це були лише гадки, і в моєму становищі я міг тільки пожалкувати нещасних. Ця сумна пригода стала мені за привід іще раз подякувати Богові, що так невсипуще дбав про мене, покинутого та самотнього, і судив так, що з екіпажів двох кораблів, розбитих коло цих берегів, не врятувалась жодна людина, крім мене. Отак я дістав нове потвердження того, що, незважаючи на всю злиденність і жах нашого становища, в ньому завжди знайдеться, за що дякувати Богові, якщо ми почнемо порівнювати це становище з іще жахливішим. Мабуть, саме таким було становище екіпажу корабля, що зазнав аварії. Важко припустити, щоб кому-небудь з екіпажу пощастило врятуватись під час такої страшної бурі, хіба що їх забрало інше судно, яке було поблизу. Та це була тільки можливість, і дуже невелика можливість; принаймні, ніяких слідів другого корабля я не бачив. Немає слів описати страшну тугу й жагуче бажання, що охопили мене, коли я побачив це видовище. З моїх уст мимоволі безперестанно вихоплювались слова: «Ах, коли б хоч двоє або троє! Ні, хоч би один із них врятувався і приплив до мене! Тоді б у мене був товариш, була б жива людина, з якою можна було б говорити». Ніколи за все своє довгочасне відлюдне життя я не прагнув так пекуче людського товариства, і ніколи я не почував себе так гірко без нього.

Є таємні пружини поривань, що, бувши зворушені якоюсь видимою або й невидимою річчю, силою уяви, оживленою в нашій свідомості, захоплюють душу тією річчю так, що життя без неї стає нестерпучим. Таке було й моє жагуче бажання, щоб хоч одна людина з екіпажу потерпілого корабля врятувалась. «Ах, хоч би одна! Хоч би одна!» Я повторював ці слова тисячу разів. Моє бажання було таке палке, що, вимовляючи ці слова, я конвульсивно стискав руки. Мої пальці в’їдалися в долоні так міцно, що, коли б у мене було щось крихке, я мимоволі роздавив би його, а зуби я зціплював так міцно, що потім не міг розняти їх відразу. Нехай учені шукають причини подібних явищ; а я описую факт, що так вразив мене, коли я його виявив. Не берусь пояснити його походження, але, безперечно, це був наслідок палкого бажання і змальованих моєю уявою картин щастя, які обіцяла мені зустріч з ким-небудь із моїх братів-християн.

Чи наді мною тяжила лиха доля, а чи люди, що пливли на розбитому кораблі, були засуджені на загибель — тільки мені не судилось тоді зазнати цього щастя. До останнього року мого життя на острові я так і не довідався, чи врятувався хто-небудь з того корабля. Через кілька днів я зробив сумне відкриття: на березі, проти того місця, де розбився корабель, я знайшов труп потоплого юнги. На ньому були короткі полотняні штани, синя, теж полотняна, сорочка і матроська куртка. Ознак, які показували б його національність, на ньому не було; в кишенях у нього я не знайшов нічого, крім двох золотих монет та люльки, і, певна річ, остання знахідка задовольнила мене більше, ніж перша. Тепер настало повне безвітря, і мені дуже