Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
У них було два човни, які вони витягли на берег. Був час відпливу, і дикуни, очевидно, чекали припливу, щоб вернутись назад. Важко уявити собі, як збентежило мене це видовище, а особливо поява їх на моєму боці острова, так близько від мого житла. Заспокоїла мене трохи думка про те, що вони приїздять з припливу і, значить, під час відпливу я можу сміливо виходити, якщо вони не причалили перед ним. Зміркувавши це, я вже спокійніше пішов назад збирати далі свій урожай.
Як я сподівався, так і вийшло: як тільки почався приплив, вони посідали в човни й почали гребти назад. Я забув сказати, що за годину або півтори перед тим, як відчалити, вони танцювали на березі. У підзорну трубу я ясно бачив їх рухи та стрибки. Бачив я й те, що всі вони були голі, але чи були це чоловіки, а чи жінки — не міг розібрати.
Побачивши, що вони відчалили, я відразу ж спустився з гори, взяв на плечі обидві свої рушниці, застромив за пояс два пістолі, причепив збоку тесак без піхов і, не гаючи часу, якнайшвидше попрямував до того горба, звідки я виявив колись перші ознаки цих людей. Добравшись туди, на що я витратив не менше як дві години (бо був обвішаний важкою зброєю і не міг іти швидко), я глянув на море і побачив ще три човни з дикунами, що разом з першим пливли від острова до континенту. Для мене це було жахливе видовище, особливо коли я, спустившись до берега, побачив рештки огидного бенкету, який тільки що скінчився: кров, кістки й шматки людського м’яса, яке ці звірі пожерли з легким серцем, весело танцюючи. Ця картина так обурила мене, що я знову почав обмірковувати план знищення першої ж ватаги, яку я побачу на березі, хоч яка вона буде численна. Мені здавалось ясним, що дикуни відвідують острів дуже рідко, бо минуло вже більш як п’ятнадцять місяців з дня їхнього останнього візиту, і за весь цей час я не бачив ні їх самих, ні свіжих людських слідів, ні взагалі нічого такого, що вказувало б на їхнє недавнє перебування тут. А дощової пори року вони, напевне, зовсім не бували на острові, бо не зважувались виїздити з дому, принаймні в таку далеку путь. Проте протягом усіх цих п’ятнадцяти місяців я не знав спокою, щохвилини чекаючи, що вони заскочать і мене. Звідси я роблю висновок, що чекання зла багато гірше, ніж саме зло, особливо коли цьому чеканню та страхам не бачиш кінця.
Весь цей час я був у найкровожаднішому настрої і всі свої вільні години (які я, до речі, міг би використати багато краще) вигадував, як би напасти на них зненацька під час першого ж їх приїзду, особливо коли вони знову поділяться на дві ватаги, як це було останнього разу. Та я спустив з уваги, що, коли б я й перебив усю першу ватагу з десяти-дванадцяти чоловік, то другого дня, або через тиждень, або через місяць мені довелося б мати справу з новою ватагою, а там знову з іншою, і так до без кінця, поки я сам не перетворився б на такого ж самого, коли не гіршого, вбивцю, як ці дикуни-людожери. Моє життя проходило тепер у повсякчасній тривозі. Я був певний, що рано чи пізно мені не втекти від цих безжальних звірів, і коли якась важлива справа виганяла мене з дому, я йшов з великими пересторогами, щохвилини оглядаючись. Тепер я зрозумів уже, як добре мати в себе отару ручних кіз; моя думка держати їх в загонах була справді щаслива думка. Стріляти я не насмілювався, особливо на тому боці острова, де висідали дикуни. Я боявся сполохати їх своїми пострілами, бо, коли б вони на цей раз утекли від мене, то, напевне, з’явилися б сюди через кілька днів, але на двохстах чи трьохстах човнах, і я знав, що тоді чекало б мене. Проте тільки через рік і три місяці я знову побачив дикунів, про що я розповім незабаром. Можливо, протягом цього часу дикуни побували на острові не один раз, але залишались тут не надовго; в усякому разі я їх не бачив. У травні двадцять четвертого року (як це виходило за моїми підрахунками) мого перебування тут я мав з ними дивну зустріч, про що розповім у своєму місці.
Ці п’ятнадцять-шістнадцять місяців були для мене дуже тривожні. Я спав неспокійно, щоночі бачив страшні сни і часто прокидався й схоплювався з ліжка. Іноді мені снилось, що я вбиваю дикунів і шукаю виправдання для цієї розправи. І вдень, і вночі я не знав спокою. Але поки що облишмо про це.
В середині травня, а саме шістнадцятого дня (якщо вірити моєму вбогому дерев’яному календареві, де я досі відмічав числа), з самого ранку й до вечора лютувала велика буря з грозою, після чого настала горобина ніч. Заглибившись у поважні думки про тодішнє свої становище, я читав Біблію, коли раптом почув звук гарматного пострілу, як мені здавалося, з боку моря.
Я здригнувся від несподіванки; тільки ця несподіванка була зовсім не така, як досі, бо іншими були мої думки, збуджені цим пострілом. Боячись утратити хоч хвилину дорогого часу, я схопився з місця, миттю приставив драбину до виступу скелі і почав сходити нагору. Ледве я видерся на вершину, як переді