Таємничий острів - Жюль Верн

Тому-то інженер і квапився якнайшвидше добутися до західного узбережжя острова Лінкольна, до якого, за його розрахунками, було щонайменше п’ять миль. Колоністи знову вирушили в дорогу, і хоч їм здавалося, що русло річки веде їх не до узбережжя, а до гори Франкліна, все ж вони вирішили пливти човном доти, доки під днищем буде досить води – так зберігалися сили й час, бо якби йшли лісом, довелося б прокладати шлях у хащах сокирами.

Та незабаром течія зупинилася, на той час, очевидно, приплив закінчився або ж уже не відчувався на такій великій відстані від гирла річки Вдячності. Треба було братися за весла. Наб і Герберт сіли за гребні весла, Пенкроф – за стернове, й пірога знову попливла вгору проти течії. Що далі пливли вони до лісу Далекого Заходу, то рідшав ліс. Дерева росли не так густо, а подекуди стояли й поодинці. Та саме завдяки тому, що поміж ними було багато місця, світла й повітря, вони буйно розрослися на волі й милували око неповторною красою.

Які розкішні зразки флори ростуть у цих широтах! Поглянувши на них, ботанік, не вагаючись, визначив би, на якій паралелі лежить острів Лінкольна.

– Евкаліпти! – вигукнув Герберт.

І справді, то були величні дерева, останні велетні субтропічної зони, родичі тих евкаліптів, які ростуть в Австралії та Новій Зеландії і лежать на тій самій широті, що й острів Лінкольна. Деякі з них здіймалися на двісті футів. Окружність стовбура біля основи сягала двадцяти футів, а кора, по якій стікала запашна живиця, була завтовшки у п’ять дюймів. Нема на світі нічого прекраснішого і дивовижнішого, ніж ці величезні дерева з родини миртових, листя котрих, обернене ребром до світла, не затуляє сонячного проміння, і завдяки цьому воно доходить аж до землі!

Біля підніжжя евкаліптів землю вкривали яскраві соковиті трави, із яких зграйками спурхували крихітні пташки, переливаючись на сонці, наче крилаті пурпурові камінці.

– Оце дерева так дерева! – вигукнув Наб. – Але чи є з них яка-небудь користь?

– Де там! – озвався Пенкроф. – Мабуть, на світі є дерева-велетні так само, як велетні-люди, їх тільки на базарі показувати!

– Гадаю, ви помиляєтесь, Пенкрофе, – відповів Гедеон Спілет. – Евкаліпт починають використовувати, й досить успішно, у червонодеревних виробах.

– А я іще додав би, – сказав підліток, – що до цієї родини належить безліч дуже корисних рослин: фейхоа, що дає чудові плоди; гвоздичне дерево, бутони квітів якого використовують як прянощі; гранатове дерево; eugenia cauliflora, з плодів якої одержують непогане вино; мирт ugni, його сік – смачний алкогольний напій; мирт caryophyllus – з його кори добувають чудову корицю; eugenia pimenta дає ямайський стручковий перець; мирт звичайний, його ягоди замінюють перець; eucaliptus robusta, з нього добувають дуже смачну манну; eucaliptus Gunei, з перебродженого соку якого готують пиво; нарешті, дерева, відомі під назвою «дерева життя», або «залізні дерева», які також належать до родини миртових, що налічує сорок шість родів і тисячу триста видів.

Підлітка не уривали, і він натхненно прочитав товаришам урок із ботаніки. Сайрес Сміт слухав усміхаючись, а Пенкроф – з невимовною гордістю.

– Дуже добре, – сказав Пенкроф, – але я ладен заприсягтися, що всі корисні рослини, які ти назвав, не такі велетні, як оті дерева.

– Ти маєш рацію, Пенкрофе.

– Отже, я лишаюсь при власній думці: велетні ні на що не придатні, – не відступав Пенкроф.

– І все ж таки ви помиляєтесь, Пенкрофе, – промовив інженер. – Саме ці велетні-евкаліпти, під якими ми перебуваємо, дуже корисні.

– Для чого ж?

– Для оздоровлення місцевості, де вони ростуть. Чи відомо вам, як їх називають в Австралії й Новій Зеландії?

– Ні, пане Сайресе, не відомо.

– Їх там називають «лихоманкові дерева».

– Тому, що вони викликають лихоманку?

– Ні, вони їй запобігають!

– Чудово, я собі це занотую, – мовив журналіст.

– Занотуйте, дорогий Спілете, вже доведено, що евкаліпти очищають повітря. Цей природний запобіжний засіб давно випробували в країнах Південної Європи й Північної Африки, в місцевостях, де багато боліт, – і що ви думаєте? Стан здоров’я тамтешніх жителів поступово ставав далеко кращим, ніж перед тим. У районах, укритих евкаліптовими лісами, назавжди зникає переміжна пропасниця. Цей факт уже не підлягає сумніву, що має тішити і нас, поселенців острова Лінкольна.

– О, який острів! Який благословенний острів! – вигукнув Пенкроф. – Кажу ж вам: на ньому є все… Тільки б…

– Знайдеться й це, Пенкрофе, – мовив інженер. – Та пора в дорогу. Пливтимемо, аж поки річка зможе нести пірогу!

Отже, мандрівники вирушили далі й зо дві милі пливли серед величних евкаліптів, які у цій частині лісу здіймалися над усіма іншими деревами. Простягалися вони на неоглядну далину по обидва боки річки Вдячності, що зміїлася поміж високих зелених берегів. Подекуди на дні річки росли високі трави й навіть виступали гострі скелі, через які пливти ставало щораз важче. Зрештою ніяк стало гребти веслами, і Пенкроф мусив штовхати човна жердиною. Відчувалося також, що вода весь час спадає, й недалеко та хвилина, коли човен зупиниться через мілководдя. Сонце хилилося до обрію, і на землю лягали довжелезні тіні від дерев. Сайрес Сміт, бачачи, що цього дня вони не зможуть досягти західного узбережжя острова, вирішив отаборитися на березі в тому місці, де вже не буде змоги пливти далі. Він вважав, що до морського берега іще від п’яти до шести миль, а така відстань була надто велика, аби намагатися пройти її вночі у невідомому густому лісі.

Човен, не спиняючись, просувався річкою углиб лісу, що знову дедалі густішав, та й звірів у ньому ставало щораз більше – моряка ще не зраджували очі, а він нібито бачив цілі зграї мавп, які бігали попід деревами.

Іноді навіть то одна, то друга зупинялися неподалік від човна і дивилися на мандрівників, не виявляючи ніякого страху, так, ніби, бачачи людей уперше, іще не знали, що їх треба боятися. Їх дуже легко було б усіх перестріляти, але Сайрес Сміт рішуче заперечив проти безглуздого винищення мирних тварин, хоч у затятого мисливця Пенкрофа аж надто свербіли руки. Та це було й обачніше, бо дужі й надзвичайно спритні мавпи могли стати небезпечними, якби їх роздратували нікому не потрібним нападом.

Щоправда, моряк розглядав їх із суто кулінарного погляду, і ці травоїдні тварини могли б вважатися вельми смачною дичиною, але колоністи мали вдосталь їжі й не марнуючи своїх набоїв.

Близько четвертої після полудня через річкові водорості й каміння пливти по річці Вдячності стало ще важче. На берегах здіймалися щораз вищі кручі: