He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро

тлі з трьох боків від території басейну. Мабуть, у цих будівлях були літні помешкання для родин відпочивальників, і хоча я підозрюю, що інтер’єри відтоді значно змінились, фасади виглядають незмінно. В певному сенсі Площа сьогодні не надто відрізняється від тодішнього басейну. Це соціальне осердя; сюди приходять зі своїх кімнат донори, щоб подихати свіжим повітрям і поговорити. Навколо Площі розташовано кілька дерев’яних лавок для пікніка, але — особливо коли надто спекотно або коли дощить — донори воліють збиратись під пласким навісом рекреаційного залу з віддаленого боку за старою рамою для трампліна.

Того дня, коли ми з Рут вирушили до Кінґсфілда, хмарилось і було прохолодно, і коли ми в’їхали на Площу, там виявилось порожньо, якщо не враховувати групу з шести чи семи понурих постатей під навісом. Коли я зупинила машину десь над старим басейном — про що я тоді ще, звісно, не здогадувалась, — одна постать відділилася від решти і рушила в нашому напрямку, і я зрозуміла, що це Томмі. Він був одягнений у вицвілий зелений спортивний светр, і помітно було, що за цей час він набрав ваги.

Рут, що сиділа поруч, була близька до паніки.

— Що нам робити? — казала вона. — Виходити з машини? Ні, ні, давай не будемо виходити. Не рухайся, не рухайся.

Не знаю, що я сама збиралась робити, але коли Рут це сказала, я чомусь, навіть про це не подумавши, просто вийшла з машини. Рут залишилась на своєму місці, і тому, коли Томмі до нас підійшов, його погляд спершу зупинився на мені, і мене він обійняв першу. Я відчувала від нього слабкий запах якихось медикаментів, яких не могла ідентифікувати. А тоді, хоча ще не встигли нічого сказати одне одному, ми обоє відчули, що на нас із машини дивиться Рут, і розняли обійми.

Від вітрового скла відбивалося небо, тому я не зовсім могла її розгледіти. Але в мене склалося враження, що в Рут був серйозний, застиглий погляд, так, ніби ми з Томмі — герої п’єси, яку вона дивиться. Щось в її погляді було дивне, і мені стало ніяково. Томмі проминув мене і підійшов до машини. Він відчинив задні двері, сів на заднє сидіння, і тоді настала моя черга за ними спостерігати, як вони перемовляються, як ввічливо цілують одне одного в щоки.

З протилежного боку Площі з-під навісу за нами спостерігали донори. І хоч я не почувала щодо них жодної ворожості, мені несподівано захотілося якнайшвидше звідти забратися. Але я змусила себе не відразу сісти до машини, щоб Томмі й Рут трохи побули наодинці.

Ми їхали вузькими і звивистими дорогами. Тоді опинились на відкритій і невиразній місцевості, крізь яку пролягала майже порожня траса. Про цю частину нашої подорожі до човна я запам’ятала, що за довгий час крізь навколишню сірість нарешті почало пробиватись сонце; і коли я дивилася на Рут поруч зі мною, то бачила, що вона тихо усміхається. Щодо розмов, то, як я пам’ятаю, ми поводились так, наче бачимось регулярно, і тому нема потреби розмовляти про будь-що інше, крім того, що бачимо зараз перед собою. Я запитала Томмі, чи він уже бачив човен, а він відповів, що не бачив, але що багато інших донорів із його центру бачило. У нього було кілька можливостей, але він не скористався.

— Не те щоб я не хотів поїхати, — сказав він, схиляючись уперед із заднього сидіння. — Мені просто не варто було. Одного разу я вже домовився про поїздку з кількома іншими і їхніми опікунами, але в мене почалась невелика кровотеча, тому я не зміг. Це було дуже давно. У мене більше не буває таких неприємностей.

Трохи згодом, коли ми продовжували їхати порожніми полями, Рут повернулась у своєму місці назад, обличчям до Томмі і просто на нього дивилась. Вона і далі усміхалась, але нічого не говорила, і я бачила у дзеркалі, що Томмі явно почувався некомфортно. Він то дивився у бічне вікно, то на неї, то знову у вікно. За якийсь час, не відриваючи від нього погляду, Рут почала розповідати якісь безладні історії про різних людей, про якусь донорку з її центру, про яку нам навіть чути не доводилось, і весь час дивилася на Томмі, а ніжна усмішка не сходила з її обличчя. Можливо, тому, що втомилась від її історій, можливо, тому, що хотіла допомогти Томмі, я перебила її за якийсь час словами:

— Ага, добре, ми не мусимо знати про неї всі найменші деталі.

Я промовила це без злості, і справді не мала нічого такого на увазі. Але ще навіть до того, як Рут замовкла, а я ще навіть не закінчила вимовляти ці слова, Томмі раптом реготнув — ніби вибухнув. Мені не доводилось ніколи чути від нього такого звуку. І сказав:

— Я саме це і збирався сказати. Я вже сто років тому втратив суть розповіді.

Я дивилась на дорогу, тому не певна була, звертався від до Рут чи до мене. У кожному разі Рут замовкла і повільно повернулась у своєму сидінні, аж доки знову не сіла рівно. Вона начебто не надто засмутилась, тільки усмішки більше не було, а погляд її був спрямований удалечінь, на небо попереду. Але я мушу бути чесною: на якусь мить я не думала про Рут. Моє серце застрибало, тому що в одну мить, коли почула його схвальний смішок, я подумала, що ми з Томмі після всіх цих років знову стали близькими.

Приблизно за двадцять хвилин після того, як ми виїхали з Кінґсфілда, я знайшла потрібний нам поворот. Ми з’їхали вузькою в’юнкою стежкою, оточеною живоплотами, і запаркувались біля яворів. Я повела їх до початку лісу, але опинившись перед трьома стежками, що розбігались врізнобіч, мусила зупинитись, щоб звіритись із вказівками на аркуші, який взяла з собою. Поки я намагалась розшифрувати почерк знайомого, я раптом усвідомила, що позаду мене стоять Томмі й Рут. Вони не розмовляли і, як діти, чекали, що я скажу, якою дорогою йти.

Ми ввійшли до лісу, і хоча йти було легко, я зауважила, що Рут дихає дедалі натужніше. Томмі, на противагу їй, здавалось, не відчував жодних труднощів, хоча й накульгував злегка. Тоді ми підійшли до паркана з колючого дроту, похилого і заіржавілого, що безпомічно провисав на землю. Коли Рут його побачила, то різко зупинилась.

— О ні, — стривожено сказала вона. А тоді обернулась до мене:

— Ти