He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро
Вона випростала руку і поклала її на моє плече, але я жорстко її струсила і поглянула на неї крізь сльози.
— Для цього вже надто пізно. Занадто пізно.
— Не пізно. Кеті, послухай, ще не запізно. Гаразд, Томмі пройшов уже дві виїмки. Хто казав, що це якось впливає?
— Тепер уже для цього всього занадто пізно, — я знову почала схлипувати. — Тупо про це навіть думати. Так само тупо, як прагнути працювати в цьому офісі. Ми вже занадто далекі від цього.
Рут хитала головою.
— Не запізно. Томмі, скажи їй.
Я лежала на кермі, тому взагалі не могла бачити Томмі. Він видав якесь збентежене мукання, але нічого не сказав.
— Послухай, — мовила Рут, — послухайте обоє. Я хотіла, щоб ми втрьох поїхали в цю подорож, тому що хотіла вам усе це сказати. Але ще я хотіла віддати вам дещо.
Вона покопирсалась у кишенях свого анорака і вийняла зім’ятий аркуш паперу.
— Томмі, тобі краще це взяти. Наглядай за цим. До того часу, коли Кеті змінить думку.
Томмі потягнувся у проміжок між сидіннями і взяв аркуш.
— Дякую, Рут, — сказав він, ніби отримав від неї плитку шоколаду. А тоді за кілька секунд сказав:
— Що це таке? Не розумію.
— Це адреса Мадам. Ви ж самі мені щойно казали. Вам слід принаймні спробувати.
— Як ти її знайшла? — запитав Томмі.
— Це було нелегко. І забрало багато часу, я наривалась на кілька неприємностей. Але врешті-решт таки роздобула її, і зробила це для вас двох. Тепер це ваша справа — знайти її і спробувати.
Я перестала схлипувати і завела двигун.
— Досить цього всього, — сказала я. — Нам треба повернути Томмі назад. А потім слід самим повертатись.
— Але ви над цим подумаєте, ви обоє, подумаєте?
— Зараз я просто хочу повернутись, — сказала я.
— Томмі, ти збережеш адресу? На випадок, якщо Кеті передумає.
— Збережу, — відповів Томмі. А тоді врочисто промовив:
— Дякую, Рут.
— Ми побачили човен, — сказала я, — але тепер нам слід повертатись. До Давера понад дві години їзди.
Я знову вивела машину на трасу, і, як я пам’ятаю, на зворотній дорозі до Кінґсфілда ми майже не розмовляли. Коли ми заїхали на Площу, під дашком все ще купчилась групка донорів. Я розвернула машину ще до того, як випустити Томмі. Жодна з нас його не обійняла і не поцілувала, але коли він прямував до своїх приятелів-донорів, то зупинився, широко нам усміхнувся і помахав.
Це може видатись дивним, але протягом їзди до центру з Рут ми не обговорювали те, що трапилося. Частково тому, що Рут почувалась виснаженою — наша остання розмова на узбіччі відібрала в неї всі сили. Але також, думаю, ми обоє відчували, що на один день з нас досить серйозних розмов, і якщо ми перейдемо межу, то все почне тільки ускладнюватись. Не знаю, які почуття мала Рут під час нашого повернення, але щодо мене, то, коли вляглись усі сильні емоції і на землю почала опускатись ніч, а вздовж дороги засвітились ліхтарі, я відчула всередині спокій. Так, ніби те, що страшенно довго нависало наді мною, раптом зникло. І хоча все й надалі залишалось анітрохи не впорядкованим, у мене виникло відчуття, ніби тепер принаймні відчинились двері до чогось кращого. Це не було піднесення. Між нами трьома панували кріхкість і напруження, але напруження не в поганому сенсі.
Ми навіть не обговорювали Томмі, зазначили тільки, що він має гарний вигляд, і прикинули, скільки ваги він набрав. Після цього ми здебільшого мовчали, вдивляючись у дорогу.
І вже за кілька днів, коли я знову прийшла до неї, стало очевидно, наскільки змінила все наша подорож. Уся настороженість, всі підозри між мною і Рут вивітрились, і ми, здавалось, пригадали, скільки важили одна для одної. І з цього почалася нова ера: надходило літо, і здоров’я Рут нарешті почало стабілізуватися, а я приходила до неї вечорами з печивом і мінеральною водою, і ми сиділи поруч біля вікна, милуючись, як над дахами опускається сонце, розмовляючи про Гейлшем, про Котеджі, про все, що спадало на думку. Коли я згадую про Рут тепер, я, звичайно, відчуваю смуток через те, що її вже немає; але водночас і вдячність за той останній період.
Однак існувала тема, яку ми не обговорювали повноцінно — йшлося про те, що вона сказала нам того дня на узбіччі. Рут постійно тяжіла до натяків на неї. Наприклад, вона казала:
— А ти не думала про те, щоб стати опікункою Томмі? Ти ж знаєш, що могла б це влаштувати, якби хотіла.
Невдовзі ця ідея — що я повинна стати опікункою Томмі — витіснила все інше. Я відповідала, що думаю про це, що навіть у моєму випадку не так просто все це залагодити. Після цього ми зазвичай залишали цю тему. Але я знала, що Рут ніколи повністю не переставала про неї думати, ось чому того останнього разу, коли я її бачила, знала точно, що саме вона прагне мені сказати, хоча Рут уже й не могла розмовляти.
Мені нарешті дозволили її побачити на світанку третього дня після її другої виїмки. Вона лежала сама в кімнаті, і, здавалось, для неї зробили все можливе. На той час з поведінки лікарів, координатора, медсестер стало видно, що ніхто не сподівається, ніби вона виживе. Вона лежала в лікарняному ліжку, і мені вистачило лише зиркнути на її обличчя в тьмяному світлі, щоб упізнати той вираз, який мені так часто доводилось бачити в інших донорів. Здавалось, вона намагалась зазирнути всередину себе, щоб засвідчувати й усвідомлювати краще всі розрізнені ділянки болю в тілі — так само тривожний опікун міг би розриватись між трьома або чотирма хворими донорами в різних частинах країни. Фактично вона перебувала при тямі, однак для мене, поки я стояла поруч з її металевим ліжком, вона була недосяжна. І все ж таки я підтягнула стільця і сіла, взявши її долоню у свої і стискаючи її, коли кожен наступний наплив болю викручував її тіло.
Я залишалась поруч стільки, скільки мені дозволили — три години чи, може, довше. І як я вже сказала, майже весь цей час вона перебувала десь глибоко в собі. І тільки єдиний раз, коли вона викручувалась у страхітливо неприродний спосіб і я вже збиралась покликати медсестер, щоб ті зробили їй знеболювання, вона раптом на кілька секунд зосередила на мені погляд, точно знаючи, хто я. То був один із
