He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро

Протягом перших кількох тижнів ми майже не торкалися теми Мадам чи розмови з Рут у машині. Але сам той факт, що я стала його опікункою, служив нагадуванням: не слід відтягувати час. Таким же нагадуванням служили й намальовані тварини Томмі.

Я багато років думала про тварин Томмі. І навіть того дня, коли ми їздили дивитися на човен, мені хотілось його про них запитати. Чи продовжував він малювати? Чи зберіг ті, які малював у Котеджах? Але історія, яка була з цим пов’язана, заважала мені ставити ці запитання.

Тоді одного дня, можливо, за місяць після того, як я взялася до обов’язків, я ввійшла до його кімнати і виявила, що він сидить за партою, старанно малюючи і мало не торкаючись обличчям паперу. Зазвичай він запрошував мене ввійти, коли я стукала, але тепер навіть голови не підвів і не припинив свого заняття, лише його погляд повідомив мені, що він створює своїх вигаданих істот. Я завмерла на порозі, непевна, чи слід мені заходити, але він урешті підвів голову і згорнув блокнот — ідентичний із тими чорними книжечками, які Томмі колись отримував від Кефферса. Я ввійшла, і ми почали розмовляти про щось цілковито відсторонене, а за якийсь час він зовсім заховав блокнот, і ми зовсім його не торкнулися в розмові. Але після цього, коли я приходила, то часто бачила його на столі або під подушкою.

Одного дня ми сиділи у нього в кімнаті, за кілька хвилин нам слід було йти на аналізи, і я зауважила в його манері щось незвичне: сором’язливе і нарочите — тож я припустила, що він натякає на секс. Але Томмі сказав:

— Кет, я хотів би, щоб ти сказала свою думку. Тільки чесно.

Він вийняв зі столу чорний блокнот і показав три окремі ескізи короля жаб, який, проте, мав довгого хвоста, ніби частково залишився пуголовком. Принаймні таке складалось враження про зображення, якщо тримати його від себе на певній відстані. При наближенні ескіз виявлявся різноманіттям дрібних деталей, точнісінько як ті істоти, яких мені довелось побачити багато років тому.

— Оцих двох я уявляв зробленими з металу, — сказав він. — Бачиш, тут всюди лискучі поверхні. Але оцього я хотів зробити еластичним. Бачиш? Який безформний. Тепер хочу намалювати повноцінну версію, по-справжньому хорошу, тільки не можу вибрати. Кет, скажи чесно, що ти думаєш?

Не можу пригадати, що я відповіла. Пам’ятаю, що в ту мить мене охопили найрізноманітніші емоції. Я негайно зрозуміла, що в такий спосіб Томмі залишив позаду все, пов’язане з його малюнками, що відбулось у Котеджах, і відчула полегшення, вдячність, чисту радість. Але також я усвідомлювала, чому ці тварини виникли знову, всі можливі значення, що стояли за начебто буденним запитанням Томмі. Щонайменше, я розуміла: він демонструє, що не забув нічого, хоча ми не обговорювали нічого відкрито; він хотів сказати, що не розслабляється, що він постійно працює над своєю частиною підготовки.

Але це ще були не всі мої почуття, пов’язані того дня з конкретною намальованою жабою. Тому що той стан виринув знову, спершу слабкий, десь на задньому тлі, але дедалі потужніший, і згодом я не могла припинити про нього думати. Я не могла його позбутися, ця думка не покидала мене, поки я дивилась на аркуші. Я нічого не могла вдіяти, хоч як старалася відкласти її набік. Я бачила, що роботи Томмі втратили свіжість. Так, із багатьох оглядів вони були схожі на ті, які мені доводилось оглядати в Котеджах. Але чогось явно не вистачало, вони здавались вимученими, немов копії. Це відчуття з’явилося знову, хоч я намагалась його не допускати: що ми робимо все занадто пізно; що раніше можливість була, але ми її втратили, і в тому, як ми тепер плануємо все і як про це думаємо, начебто було щось сміхотворне і навіть гідне осуду.

Тепер, коли я знову прокручую це в голові, до мене доходить, що саме з цієї причини ми, можливо, так відтягували відкриту розмову про наші плани. До цього додавалося ще й те, що ніхто з інших донорів у Кінґсфілді ніколи не говорив про відтермінування чи на якісь такі теми, тож ми, мабуть, страшенно ніяковіли, немов приховували якусь непристойну таємницю. Можливо, нас навіть лякала ймовірність того, що про це довідаються інші.

Але кажу вам: я не хочу надавати тому періодові в Кінґсфілді надто понурого забарвлення. Тому що в основному, особливо після того дня, коли він запитав про тварин, від минулого, здавалось, не залишилося жодної тіні, і ми по-справжньому пристосувались до товариства одне одного. І хоча він більше ніколи не запитував моєї думки про свої роботи, він радісно працював над ними поруч зі мною, і ми часто проводили наші дні саме так: я на ліжку, часто читаючи вголос, а Томмі за столом, малюючи.

Можливо, ми були б щасливі, якби все залишалось так бодай трохи довше. Якби ми могли провести більше часу просто розмовляючи, займаючись сексом, читаючи вголос і малюючи. Але літо наближалось до завершення, Томмі міцнів, тож імовірність призначення його четвертої виїмки ставала дедалі ближчою — ми знали, що відкладати все на невизначений термін не можна.

Я мала надзвичайно завантажений період і майже цілий тиждень не з’являлась у Кінґсфілді. Того ранку, коли я приїхала, періщив дощ. У кімнаті Томмі панувала майже повна темрява, неподалік від його вікна в ринві хлюпотіла вода. Томмі повернувся з головного залу, де снідав зі своїми приятелями-донорами, і тепер сидів на ліжку, бездіяльний, нічим не зайнятий. Я прийшла геть виснажена — не спала нормально сто років — і звалилась на його вузьке ліжко, притиснувши його до стіни. Я лежала так деякий час, і легко могла б заснути, якби Томмі не штовхав мої коліна великим пальцем. Врешті я сіла поруч із ним і сказала:

— Я бачила вчора Мадам, Томмі. Не розмовляла з нею. Але я її бачила.

Він поглянув на мене, але й далі мовчав.

— Я бачила, як вона йшла вулицею і зайшла у свій будинок. Рут дістала правильну адресу. Правильна вулиця, саме ті двері, геть усе.

Тоді я описала, як попереднього дня, оскільки я все одно опинилась на південному узбережжі, я вирушила надвечір до Літлгемптона, і так само, як робила це у два попередні рази, пройшлась довгою набережною, повз ряди будинків із терасами,