He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро
Але, звичайно ж, я до неї підійшла. Коли я наблизилась до її хетчбека, запаркованого на відстані від решти автомобілів, мене обдував холодний вітер. Лора була одягнута у безформний синій анорак, а волосся — набагато коротше, ніж раніше — прилипло до чола. Коли я постукала їй у вікно, вона не здригнулась і навіть не видавалась здивованою, що бачить мене. Так, ніби вона там сиділа і чекала якщо навіть не саме на мене, то на кого завгодно з давніх часів. І ось, коли я з’явилась, вона, здавалось, подумала: «Ну нарешті!». Тому що я помітила, як поворухнулись її плечі немов від зітхання, і без дальших церемоній вона простягнула руку і відчинила мені двері.
Ми розмовляли хвилин двадцять: я дотягнула до останнього. Більшість розмови стосувалась її — яка вона виснажена, яким складним виявився один з її донорів, як вона ненавиділа когось там із медсестер чи лікарів. Я сподівалась побачити бодай проблиск давньої Лори, її пустотливу усмішку, почути ущипливий дотеп, але цього не сталося. Вона розмовляла швидше, ніж колись, і хоча, здавалось, раділа з моєї присутності, у мене виникало враження, що якби це була не я, а хтось інший, їй було байдуже, тільки б виговоритись.
Можливо, ми обидві відчували, що у згадці про давні часи криється якась небезпека, тому що досить довго уникали їх навіть згадувати. Однак врешті ми заговорили про Рут, яку Лора кілька років тому зустріла в клініці, коли Рут ще була опікункою. Я почала розпитувати про Рут, але Лора виявилась непробивною. Врешті я сказала їй:
— Ну слухай, ви ж бодай про щось мусили говорити.
Лора протяжно зітхнула.
— Знаєш, як воно, — сказала вона. — Ми обидві поспішали.
А тоді додала:
— Зрештою, у Котеджах ми розійшлися не найкращими друзями. Тому, мабуть, нам не аж так приємно було знову зустрітися.
— Я не знала, що ви з нею також не порозумілися, — сказала я. Вона стенула плечима.
— Та це неважливо. Ти ж пам’ятаєш, яка вона була. А після твого від’їзду вона ставала дедалі гіршою. Ну знаєш — постійно всіх повчала. Тому я просто трималася від неї якнайдалі, ось і все. Ми не сварились, нічого такого. А ви з нею відтоді не бачились?
— Ні. Дивно, але ми з нею жодного разу не зустрічались.
— Так, це дивно. Здавалось, що ми набагато більше мали б одні з одними перетинатись. Я бачила Ханну кілька разів. І Майкла Г.
Тоді вона сказала:
— До мене доходили чутки, що перша виїмка Рут минула дуже складно. Точно не знаю, але чула про це кілька разів.
— І я таке чула, — мовила я.
— Бідна Рут.
Ми трохи помовчали. Тоді Лора запитала:
— Це правда, Кеті? Що опікунам тепер дозволяють вибирати донорів?
Вона робила це не з інтонацією звинувачення, як це часом роблять, тому я кивнула і відповіла:
— Не завжди. Але я добре себе зарекомендувала в роботі з кількома донорами і тому час від часу можу висловити власну думку.
— Якщо ти можеш обирати, — сказала Лора, — то чому не станеш опікункою Рут?
Я стенула плечима.
— Я про це думала. Але я не певна, що це така вже добра ідея.
Лора мала збентежений вигляд.
— Але ж ви з Рут були такі близькі.
— Так, гадаю, так. Але це так само, як у тебе, Лоро. Наприкінці ми вже так не дружили.
— Ох, але ж це було так давно. Вона пережила непрості часи. І я чула, вона мала проблеми з опікунами. Їй змінили багатьох опікунів.
— Це не дивно, — сказала я. — Можеш уявити? Як це — бути опікуном Рут?
Лора усміхнулась, і на якусь мить в її очах з’явився такий вираз, наче вона от-от видасть якийсь жартик. Але вогник швидко згас, і її знову огорнув втомлений вигляд.
Ми ще трохи поговорили про Лорині проблеми — зокрема, про конкретну медсестру, яка, здавалось, мала на неї зуб. А тоді я вже мусила йти геть, тож простягнула руку до дверей і сказала, що коли наступного разу зустрінемось, нам варто порозмовляти довше. Однак ми обидві були свідомі чогось, про що не поговорили, і, думаю, обидві відчули, що прощатись отак не варто. Я навіть впевнена, що в ту мить подумки ми рухались в одному напрямку. Тож Лора сказала:
— Як дивно. Знати, що його вже немає.
Я знову повернулась на своє місце і поглянула на неї.
— Так, це справді химерно, — погодилась я. — Я насправді не можу в це повірити.
— Це так дивно, — сказала Лора. — Мабуть, мені тепер мало б бути байдуже. Але чомусь не байдуже.
— Я тебе розумію.
Аж тепер ми нарешті згадали про те, що Гейлшем закрили, і це несподівано знову нас зблизило, і ми обнялися, зовсім спонтанно — не те щоб одна одну заспокоїти, а щоб засвідчити той факт, що Гейлшем досі був у наших спогадах. Після цього мені довелось поквапитися до моєї машини.
Перші чутки про те, що Гейлшем закривають, почали доходити до мене приблизно за рік до зустрічі з Лорою на паркувальному майданчику. Я розмовляла з донором чи опікуном, і вони мимохідь згадали це, немовби очікуючи, що мені все відомо.
— Ви ж із Гейлшема, так? То це правда? — якось так.
Тоді одного дня я поверталась із клініки в Саффолку і зустріла Роджера К., молодшого на рік, і він сказав мені з усією певністю, що це от-от станеться. Гейлшем із дня на день мали закрити, будівлю і навколишні території планували продати готельній мережі. Пам’ятаю свою першу реакцію, коли він мені це повідомив. Я сказала:
— Але що ж станеться з учнями?
Роджер, звісно, подумав, що я маю на увазі тих, які там якраз тоді навчалися — малюки, залежні від вихователів, тож він зробив схвильоване обличчя і почав розмірковувати, що їх, мабуть, переведуть до інших установ по всій країні, хоча вони, звичайно, страшенно відрізнятимуться від Гейлшема. Але я мала на увазі не це. Я думала про нас, про тих учнів, які виростали разом зі мною, які тепер були розсіяні по різних закутках, про опікунів і донорів, розрізнених, але все одно певним чином пов’язаних між собою місцем, з якого походили.
Тієї ж ночі, намагаючись заснути в
