He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро

І тоді Рут поглянула на мене і запитала:

— Чому? Це було заборонено?

Вона промовила це так фальшиво, що навіть випадковий свідок, якби такий трапився, відразу б це зрозумів. Я роздратовано зітхнула і сказала:

— Рут, не треба мені це влаштовувати. Ти не могла такого забути. Ти ж знаєш, що ця стежка виходила за територію.

Можливо, я промовила це надто різко. Але Рут не здавалась. Вона і далі вдавала, що нічого не пам’ятає, і я тільки дедалі більше дратувалась. І тоді вона сказала:

— Та яка взагалі різниця? Яким боком тут узагалі ця грядка ревеню? Продовжуй розповідати.

Після цього, гадаю, ми і далі розмовляли більш-менш приязно, а потім рушили назад стежкою крізь сутінки, до Котеджів. Але між нами висіло щось неприємне, і, побажавши навпроти Чорної Стодоли «на добраніч» одна одній, ми розійшлися без звичних теплих доторків до рук і плечей.

Невдовзі після цього я ухвалила рішення, а коли зробила це, то не відступала від нього. Просто прокинулась одного ранку і сказала Кефферсові, що хочу почати підготовку і стати опікуном. Це виявилось надзвичайно просто. Він перетинав подвір’я у своїх обліплених болотом ґумаках, щось бурмотів до себе, тримаючи шматок труби. Я наблизилась до нього і сказала, а він просто поглянув на мене так, ніби я потурбувала його з приводу дров. Тоді він щось промимрив про те, щоб я підійшла пізніше того дня, щоб заповнити бланки. Отак просто.

Після цього минув ще якийсь час, звісно, але справу було розпочато, тож я раптом почала дивитись на все — на Котеджі, на всіх мешканців — в іншому світлі. Тепер я була однією з тих, хто їде, і невдовзі про це всі довідались. Можливо, Рут думала, що ми будемо цілими днями обговорювати моє майбутнє; може, вона уявляла, що має великий вплив на те, зміню я своє рішення чи ні. Але я трималася від неї на відстані, так само, як і від Томмі. Більше в Котеджах ми жодного разу не порозмовляли, і раніше, ніж я встигла це усвідомити, я вже з ними прощалась.

Частина третя

Розділ вісімнадцятий

Обов’язки опікуна назагал мені відповідали. Можна навіть сказати, вони підкреслювали те, що є в мені найкращого. Але деякі люди просто не створені для цієї роботи, вона перетворюється для них на безперервну боротьбу. Вони можуть розпочати цілком позитивно, але тоді надходять періоди, коли доводиться перебувати впритул із болем і тривогами. Рано чи пізно донор не виживає, навіть якщо, скажімо, він пройшов усього другу виїмку, і то без непередбачуваних ускладнень. Коли донор відходить отак, ні з того ні з сього, байдуже, що згодом казатимуть тобі медсестри, байдуже, що в листі тобі напишуть, мовляв, «немає жодних сумнівів» — ти зробила все, що від тебе залежить, продовжуй у тому ж ключі. На якийсь час ти все одно почуватимешся деморалізованою. Дехто з нас досить швидко вчиться, як давати з цим раду. Але інші — скажімо, Лора — не здатні взагалі.

А ще самотність. Ти виростаєш в оточенні стількох людей, інакше тобі не доводилось жити, і раптом — стаєш опікуном. Багато годин проводиш сама, їдучи за кермом в різні точки країни, з центру до центру, з лікарні до лікарні, десь зупиняєшся на одну ніч, немає з ким порозмовляти про свої негаразди, немає з ким посміятись. Час від часу зустрічаєшся з учнем, якого знала — з опікуном або донором, якого пам’ятаєш із минулих часів, — але часу завжди надто мало. Ти завжди або поспішаєш, або надто виснажена, щоб нормально поговорити. Невдовзі довгі самотні години, подорожі, збитий сон проникають у все твоє існування і стають частиною тебе, і всім це помітно — у твоїй поставі, у погляді, у тому, як ти рухаєшся і розмовляєш.

Я не стверджую, начебто виявилась непідвладною цим виявам, просто навчилася із ними жити. З деякими опікунами трапляється, що їхнє ставлення їх підводить. Можна побачити, що багато з них просто відбуває потрібні дії, чекаючи на той день, коли їм скажуть, що вони вже можуть зупинитись і стати донорами. Мене по-справжньому дістає і те, що вони аж зіщулюються перед тією миттю, коли доведеться ввійти до лікарні. Вони не знають, як говорити з людьми у білих халатах, не можуть виступити на захист своїх донорів. Не дивно, що врешті-решт вони почувають фрустрацію і звинувачують себе, коли ситуація обертається погано. Я намагаюся не набридати, але мені вдалось знайти спосіб доносити власні слова, коли це потрібно. І, звісно, я засмучуюсь, коли обставини складаються погано, але принаймні я знаю, що зробила все, від залежить від мене, і намагаюсь оцінювати все тверезо.

Та навіть самотність — зрештою, я навчилась її любити. Це не означає, що я не чекаю, як наприкінці року (коли складу свої повноваження) зможу провести деякий час у товаристві. Але мені справді подобається відчуття, коли я сідаю до своєї крихітної машини, знаючи, що кілька наступних годин товариство мені складатимуть лише дороги, просторе сіре небо і мої власні фантазії. І якщо я опиняюся в якомусь місті і маю перед собою дещицю вільного часу, я насолоджуюсь, блукаючи вулицями і зазираючи у вітрини. Я маю у себе в кімнаті чотири настільні лампи — кожна іншого кольору, але дизайн у них спільний: гофровані шиї, які можна згинати, як заманеться. Тож я блукаю, наприклад, шукаючи крамницю, де у вітрині стоятиме схожа лампа — не для того, щоб її купити, а просто щоб порівняти з тими, які я вже маю вдома.

Іноді я так занурююсь у себе, що коли несподівано зустрічаю когось знайомого, то переживаю злегка шоковий стан і потребую певного часу, щоб призвичаїтись. Так було того ранку, коли я йшла через незахищену від вітрів автостоянку і помітила Лору: вона сиділа за кермом однієї з запаркованих машин і з байдужістю дивилась на трасу. Між нами залишалась чимала відстань, і на якусь мить, незважаючи на те, що ми з нею востаннє бачилися ще в Котеджах сім років тому, я відчула спокусу проігнорувати її і піти собі геть. Знаю, це дивна реакція, зважаючи на те, що вона була однією з моїх найближчих подруг. Я вже сказала, що частково це може пояснюватись тим, що