Консуело - Жорж Санд

«Альберте, ви згадуєте події із занадто сивої давнини, — мовила з глибоким зітханням каноніса, — і наводите приклад, ще менш удалий, аніж мій. Пан абат, слухаючи вас, міг подумати, що якийсь чоловік, наш предок, був здатний на ницість. Оскільки ви так прекрасно поінформовані про речі, що, як я гадала, майже вам невідомі, ви не мусили б зауважувати з приводу політичних подій… настільки далеких од нас, дякувати Богові…»

«Якщо сказане мною вам неприємно, тітонько, я зараз наведу факт, що змиє всяке ганебне обвинувачення з пам'яті нашого предка Вітольда, останнього із Рудольштадтів. Це, мені здається, дуже цікавить мою кузину, — зазначив він, бачачи, як я витріщила на нього очі, вражена тим, що він, усупереч своїй звичайній мовчазності й філософському напряму думок, раптом пустився в таку суперечку. — Хай буде вам відомо, Амаліє, що нашому прадідові Братиславу ледь виповнилося чотири роки, коли його мати, Ульріка Рудольштадт, визнала за потрібне затаврувати його ганьбою, — віднявши в нього його справжнє ім'я, ім'я його батьків — Подебрад, і давши йому натомість те саксонське ім'я, що ми тепер носимо разом з вами: ви — не червоніючи, а я — не пишаючись ним».

«На мою думку, принаймні даремно згадувати про речі, настільки далекі від нашої епохи», — мовив граф Християн, якому, видно, було не по собі.

«Мені здається, що тітонька заглянула в ще більш далеке минуле, розповідаючи нам про великі заслуги Рудольштадтів, і я не розумію, що поганого в тім, якщо хто-небудь із нас, випадково згадавши, що він чех, а не саксонець за походженням, що його звати Подебрад, а не Рудольштадт, почне розповідати про події, які сталися всього яких-небудь сто двадцять років тому».

«Я знав, — утрутився абат, який слухав Альберта з великою цікавістю, — що ваш іменитий рід у минулому був споріднений з королівським родом Георгія Подебрада, але не підозрював, що ви прямі його нащадки, які мають право мати його ім'я».

«Це тому, — відповів Альберт, — що тітонька, яка так добре розбирається в генеалогії, визнала за потрібне вилучити із своєї пам'яті те стародавнє й благородне древо, від якого походимо ми. Але те генеалогічне древо, на яке кривавими літерами занесено нашу славну й похмуру історію, ще височіє на сусідній горі».

Позаяк, говорячи це, Альберт пожвавлювався все більше й більше, а лице дядька робилось усе похмурішим, абат, хоча в ньому й була зачеплена цікавість, спробував було перемінити розмову. Але моя цікавість була занадто сильною.

«Що ви хочете сказати цим, Альберте? — вигукнула я, підходячи до нього.

«Я хочу сказати те, що кожний із роду Подебрадів мусив би знати, — відповів він. — Я хочу сказати, що на старому дубі скелі Жаху, на який ви щодня дивитеся зі свого вікна, Амаліє, і під покров якого я раджу вам ніколи не сідати, не сотворивши молитви, триста років тому висіли плоди важчі за ті висохлі жолуді, які тепер майже не ростуть на ньому».

«Це жахлива історія, — промимрив переляканий капелан, — не розумію, хто міг про це розповісти графові Альбертові».

«Місцева легенда, а можливо, щось іще більш достовірне, — відповів Альберт. — Хоч як спалюй сімейні архіви й історичні документи, пане капелане, хоч як виховуй дітей у невіданні минувшини, хоч як змушуй мовчати простодушних людей за допомогою софізмів, а слабких — за допомогою погроз, — ні страх перед деспотизмом, ні боязнь пекла не можуть заглушити тисячі голосів минулого[112], вони несуться звідусіль. Ні! Ні! Вони занадто гучні, ці жахливі голоси, щоб слова священика могли змусити їх замовкнути. Коли ми спимо, вони говорять нашим душам устами примар, які підводяться з могил, аби попередити нас; ми чуємо ці голоси серед шуму природи; вони, як колись голоси богів у священних гаях, виходять навіть із стовбурів дерев, аби розповісти нам про злочини, про нещастя й подвиги наших батьків…»

«Навіщо, мій бідолашний хлопчику, ти мучиш себе такими сумними думками й фатальними спогадами?» — мовила каноніса.

«Це ваша генеалогія, тітонько, це подорож, яку ви щойно здійснили в минулі століття, — це вони розбудили в мені спогад про п'ятнадцять ченців, власноручно повішених на гілках дуба одним із моїх предків… Так, моїм предком, найбільшим, найстрашнішим, найзавзятішим, — тим, кого називали «Грізний сліпець»[113], — непереможним Яном Жижкою, поборником чаші[114]!»

Гучне, ненависне ім'я глави таборитів[115] — сектантів, які під час Гуситських воєн перевершували своєю енергією, хоробрістю й жорстокістю всіх інших реформатів, — уразило, мов удар грому, обох священиків. Капелан навіть перехрестивсь, а тітонька, що сиділа поруч із Альбертом, мимоволі відсунулася від нього.

«Боже милостивий! — скрикнула вона. — Та про що й про кого говорить цей хлопчик? Не слухайте його, пане абате! Ні, ніколи, ніколи наша родина не мала нічого спільного з тим окаянним, чиє мерзенне ім'я він щойно вимовив».

«Говоріть за себе, тітонько, — рішуче заперечив Альберт. — Ви — Рудольштадт у душі, хоча в дійсності походите від Подебрадів. Але в моїх жилах тече на кілька крапель більше чеської крові й на кілька крапель менше крові іноземної. У родовідному древі моєї матері не було ні саксонців, ні баварців, ні пруссаків: вона була чистої слов'янської раси. Ви, тітонько, очевидно, не цікавитеся шляхетним походженням, на яке не можете претендувати, а я, дорожачи своїм особистим славним походженням, можу повідомити вам, якщо ви не знаєте, і нагадати вам, якщо ви забули, що в Яна Жижки була дочка, що вийшла заміж за графа Прахаліца, і що мати моя, сама Прахаліц, — нащадок по прямій жіночій лінії Яна Жижки так точно, як ви, тітонько, — нащадок Рудольштадтів».

«Це марення, це омана, Альберте…»

«Ні, дорога тітонько, це вам може підтвердити пан капелан, людина правдива, богобоязка; у нього в руках були дворянські грамоти, що засвідчують це».

«У мене?» — скрикнув капелан, блідий як мрець.

«Ви можете в цьому зізнатися, не червоніючи перед паном абатом, — з гіркою іронією відповів Альберт. — Ви тільки виконали свій обов'язок католицького священика й австрійського підданого, коли спалили ці документи наступного дня після смерті моєї матері».

«Моя совість повеліла мені тоді спалити їх, але свідком цього був лише Господь, — мовив капелан, іще дужче бліднучи. — Графе Альберте, скажіть, хто міг вам це відкрити?»

«Я вже сказав вам, пане капелане: голос, що говорить гучніше, ніж голос священика».

«Що це за голос, Альберте?» — запитала я, сильно зацікавлена.

«Голос, що говорить під час сну», — відповів Альберт.