Консуело - Жорж Санд
«Але ж це хвороба!» — з тривогою вигукнула каноніса.
«Не думаю, — відповів абат, — я ніколи не чув, аби він на що-небудь скаржився. Лікарі, яких я запрошував під час такого сну, не знаходили в графа ніякої хвороби, а цей стан пояснювали перевтомою, фізичною або розумовою. Вони наполегливо радили не перешкоджати його потребі в повному спокої й забутті».
«І часто це з ним буває?» — запитав дядько.
«Я спостерігав це явище лише п'ять-шість разів за всі вісім років, — відповів абат, — і оскільки я ніколи не тривожив його, воно проходило без усяких неприємних наслідків».
«І довго воно триває?» — запитала я у свою чергу, дуже розсерджена.
«Більш або менш довго, — сказав абат, — залежно від того, як довго тривало безсоння, що передувало цій втраті сил або викликало її. Але знати це неможливо, тому що граф сам не пам'ятає причини або не хоче про неї говорити. Він дуже багато працює й приховує це з рідкісною скромністю».
«Виходить, він дуже начитаний?» — запитала я.
«Надзвичайно», — відповів абат.
«І ніколи цього не виявляє?»
«Він робить із цього таємницю й навіть сам не підозрює всієї глибини своїх знань».
«Навіщо ж вони йому в такому разі?»
«Геній — як краса, — відповів улесливий єзуїт, дивлячись на мене масними оченятами, — це милості неба, що не вселяють ні гордості, ні хвилювання тим, хто ними наділений».
Я зрозуміла його наставляння й, як ви можете собі уявити, ще більше розлютилася. Вирішили відкласти прогулянку до пробудження мого кузена. Але коли по закінченні двох годин він так і не з'явився, я скинула свою чудову амазонку й сіла вишивати за п'яльці. Не приховаю, при цьому я багато порвала шовку й пропустила чимало хрестиків. Я була обурена зухвалістю Альберта. Як він смів, сидячи над своїми книгами, забути про майбутню прогулянку зі мною й тепер спати непробудним сном, у той час як я його чекаю?! Час ішов, і мимохіть довелося відмовитись од поїздки до міста. Мій батько, цілком задовольнившись поясненнями абата, взяв свою рушницю й преспокійно вирушив стріляти зайців. Тітонька, менш спокійна, разів двадцять піднімалася до кімнати племінника, щоб послухати біля його дверей. Але там панувала мертва тиша, не чутно було навіть його подиху. Бідолашна стара була в розпачі, бачачи, до чого я незадоволена. А дядько Християн, аби забутися, взяв книжку духовного змісту, всівся у куточку вітальні й заходився читати з такою смиренністю, що я готова була вистрибнути у вікно з досади. Нарешті, вже надвечір, тітонька, вся сяюча, прийшла сказати, що Альберт прокинувся й одягається. Абат порадив нам із появою молодого графа не виявляти ні подиву, ні занепокоєння, не ставити йому ніяких запитань і тільки намагатися відволікти його, якщо він буде засмучений тим, що сталося.
«Але якщо мій кузен не хворий, виходить, він маніяк?» — вигукнула я, розлютившись.
Я зараз же пошкодувала про сказане, побачивши, як змінилося від моїх жорстоких слів обличчя бідолашного дядька.
Але коли Альберт, наче й не було нічого, ввійшов, не вважаючи за потрібне навіть вибачитися й, видно, нітрохи не підозрюючи про наше невдоволення, я обурилася й дуже сухо з ним привіталася. Він навіть не помітив цього. Здавалося, він був весь поринулий у свої думи.
Увечері моєму батькові спало на думку, що Альберта може розвеселити музика. Я ще жодного разу не співала при ньому; моя арфа прибула тільки напередодні. Не перед вами, вчена Порпоріно, мені хвастатися своїми пізнаннями в музиці, але ви самі переконаєтеся, що в мене непоганий голосок і є природжена музикальність. Я змусила довго просити себе: мені більше хотілося плакати, ніж співати. Альберт не проронив ні слова, не виявив ані найменшого бажання послухати мене. Нарешті я все-таки погодилася, але співала дуже погано, й Альберт, наче я терзала йому слух, був настільки грубий, що після декількох тактів вийшов із кімнати. Мені довелося прикликати на допомогу все моє самолюбство, всю мою гордість, аби не розплакатися й доспівати арію, не порвавши зі злості струн арфи. Тітонька вийшла слідом за племінником, батько мій зараз же заснув, а дядько чекав біля дверей повернення сестри, щоб довідатися від неї, що із сином. Лише абат розсипався переді мною в компліментах, але вони злили мене більше, ніж байдужість інших. «Очевидно, мій кузен не любить музики», — сказала я.
«Навпаки, він дуже її любить, — відповідав абат, — але це залежить…»
«Від того, як співають», — перебила я його.
«…від його душевного стану, — вів далі він, не зніяковівши. — Іноді музика йому приємна, іноді шкідлива. Очевидно, ви так його зворушили, що він не мав сили володіти собою й пішов, злякавшись, як би не виявити своїх почуттів. Ця втеча має вам лестити більше за всякі похвали».
У лестощах єзуїта було щось хитре й глузливе, що збуджувало в мені ненависть до цієї людини. Але незабаром я позбулася його, як ви це зараз побачите.
Розділ 28
— Наступного дня моїй тітоньці, що стає говіркою лише тоді, коли вона чим-небудь дуже схвильована, спало на думку затіяти бесіду з абатом і капеланом. А позаяк, окрім родинних уподобань, які поглинають її майже цілком, єдине у світі, що її цікавить, — це велич нашого роду, то вона не забула розпатякатися щодо свого родоводу, доводячи обом священикам, що наш рід, особливо по жіночій лінії, найзнаменитіший, найчистіший — словом, найкращий із усіх німецьких родів.
Абат слухав терпляче, капелан — з благоговінням, як раптом Альберт, який, здавалося, зовсім не слухав тітоньку, перебив її з легким роздратуванням:
«Мені здається, мила тітонько, ви помиляєтеся щодо переваги нашого роду. Щоправда, і дворянство й титули отримані нашими предками досить давно, але рід, що втратив своє ім'я й, так би мовити, відрікся від нього, що змінив його на ім'я жінки, чужої за національністю й вірою, — такий рід втрачає право пишатися своїми стародавніми доблестями й вірністю своїй країні».
Це зауваження зачепило канонісу за живе, і, помітивши, що абат насторожився, вона визнала за потрібне заперечити племінникові.
«Я не згодна з вами, любий мій, — сказала вона. — Не раз бувало, що який-небудь іменитий рід підносився ще більше, приєднавши до свого імені ім'я материнської лінії, щоб не позбавити своїх спадкоємців честі походити від жінки доблесного роду».
«Але тут цей приклад непридатний, — заперечив Альберт з невластивою йому наполегливістю. — Я розумію, що можна з'єднати два славних імені. Я вважаю цілком справедливим, аби жінка передала дітям своє ім'я, приєднавши його до імені чоловіка.
