Консуело - Жорж Санд
«Але повернувся потертим, як старовинна книга, — мовила тітонька, — а можливо, озлобленим і з презирством до всього того, що не відповідає його таємним бажанням. Мені навіть здається, що він не радий нам, а ми ж бо чекали його з таким нетерпінням!»
«Граф і сам з нетерпінням прагнув додому, — зауважив абат, — я прекрасно це бачив, хоча відкрито він цього не виявляв. Він же такий нетовариський. За природою своєю він дуже стримана людина».
«Навпаки, за вдачею своєю він дуже експансивний, — гаряче заперечила каноніса. — Він бував іноді запальний, а часом надзвичайно ніжний. Часто він сердив мене, але варто було йому кинутися мені на шию, і я негайно все йому прощала».
«Стосовно мене йому ніколи нічого не доводилося загладжувати», — сказав абат.
«Повірте, сестрице, так набагато краще», — наполягав мій дядько.
«На жаль! — скрикнула каноніса. — Невже завжди в нього буде цей вираз обличчя, що приводить мене в жах і надриває мені серце?»
«Це — гордий, шляхетний вираз, який личить людині його кола», — сказав абат.
«Ні! Це просто кам'яне обличчя! — вигукнула каноніса. — Коли я дивлюся на нього, мені здається, що бачу його матір, але не добру й ніжну, якою я її знала, а крижану і нерухому, якою вона намальована на портреті в дубовій рамі».
«Повторюю вашій ясновельможності, — наполягав абат, — що це звичайний вираз обличчя графа Альберта за ці вісім років».
«На жаль! Виходить, ось уже вісім жахливих років, як він нікому не всміхнувся! — вигукнула, заливаючись слізьми, моя найдобріша тітонька. — За ці дві години, що я не зводжу з нього очей, його стиснуті безкровні губи жодного разу не ожили в усмішці. Ах, мені хочеться кинутися до нього, пригорнути його до серця, дорікнути в байдужості, навіть насварити, як бувало. Може, й тепер, як колись, він, ридаючи, кинувся б мені на шию!»
«Бережи вас Бог від такої необережності, дорога сестро, — мовив граф Християн, змушуючи її відвернутись од Альберта, з якого та не зводила очей, повних сліз. — Не піддавайтеся материнській слабкості, — вів далі він, — ми вже з вами бачили, яким бичем була ця надмірна чутливість для життя й розуму нашого бідного хлопчика. Розважаючи його, усуваючи від нього всяке сильне хвилювання, пан абат, дотримуючись вказівок лікарів і наших, умиротворив цю тривожну душу. Глядіть, не зіпсуйте всього, що він зробив, примхами своєї легковажної ніжності».
Каноніса погодилася з доводами брата й постаралася примиритись із крижаною холодністю Альберта, але вона не могла до цього звикнути й раз у раз шепотіла на вухо братові: «Що там не кажіть, Християне, але я боюся, що, поводячись із ним як із хворою дитиною, а не як із чоловіком, абат погубив його».
Увечері, відходячи до сну, всі почали прощатись; Альберт шанобливо схилився під батьківським благословенням; коли ж каноніса пригорнула його до своїх грудей і він помітив, що вона вся тремтить, а голос її переривається від хвилювання, він теж затремтів і, немов відчувши нестерпний біль, раптом вирвався з її обіймів.
«Бачите, сестрице, — пошепки сказав граф, — він відвик од душевних хвилювань, ви йому шкодите».
Кажучи це, граф, сам далеко не заспокоєний, із хвилюванням стежив поглядом за сином, бажаючи перевірити, як той ставиться до абата: чи не віддає він тепер йому перевагу над усіма своїми? Але Альберт із холодною ввічливістю вклонився своєму гувернерові.
«Любий сину, — мовив граф, — мені здається, що я вчинив згідно з твоїми бажаннями та симпатіями, попрохавши пана абата не залишати тебе, як він мав намір зробити, а залишитися з нами якомога довше. Мені не хотілося б, аби наше щастя — знову бути разом — затьмарилося для тебе якою-небудь прикрістю, і я хочу сподіватися, що твій шановний друг допоможе нам зробити для тебе безхмарною цю радість побачення».
Альберт відповів на це лише глибоким поклоном, і якась дивна посмішка майнула на його губах.
«На жаль, — мовила бідолашна каноніса, коли племінник вийшов, — от як він тепер посміхається!»
Розділ 27
— Під час відсутності Альберта граф і каноніса будували багато всяких планів про майбутність свого дорогого хлопчика, особливо про його одруження. З його красою, ім'ям і все ще дуже значним статком Альберт міг розраховувати на найкращу партію. Одначе в тому разі, коли б залишки апатії й відлюдкуватості перешкодили його світським успіхам, його рідні, що обожнювали його, тримали для нього про запас молоду дівчину з таким же знатним ім'ям, як і в нього самого, — його двоюрідну сестру, що носить те ж прізвище. Єдина дочка, вона була не така багата, як він, але досить гарна собою — такими бувають у шістнадцять років дівчатка, красиві свіжістю молодості. Ця молода особа — баронеса Амалія фон Рудольштадт, ваша покірна слуга й ваша нова подруга.
«Вона, — говорили між собою старі, сидячи біля каміна, — не бачила ще жодного чоловіка. Вихованка монастиря, вона з радістю вийде заміж, аби тільки вирватися звідти. Претендувати на кращу партію вона не може. А що стосується дивацтв, які можуть зберегтись у характері її двоюрідного брата, то спогади дитинства, споріднення, кілька місяців близькості з нами, звичайно, все згладять і змусять її, хоча б із родинного почуття, мовчазно переносити те, чого, можливо, не стерпіла б чужа». У згоді мого батька вони не сумнівалися: по правді сказати, власної волі в нього ніколи не було, все життя він діяв так, як хотіли його старший брат і сестра Вінцеслава.
Після двох тижнів уважного спостереження дядько й тітка зрозуміли, що останньому нащадкові їхнього роду, внаслідок меланхолійності й цілковитої замкнутості характеру, не судилося вкрити їхнє ім'я новою славою. Молодий граф не виявляв ані найменшого бажання відзначатися на якому-небудь полі діяльності: його не тягло ні до військової кар'єри, ні до цивільної, ні до дипломатичної. На всі пропозиції він відповідав із покірним виглядом, що готовий підкоритися волі батьківській, але що йому самому не потрібно ні розкоші, ні слави. По суті, апатичний характер Альберта був повторенням, але в більшій мірі, характеру його батька, в якого терпіння межує з байдужістю, а скромність є чимось на зразок самозречення. Що виставляє мого дядька в трохи іншому світлі й чого немає в
