Зима у горах - Джон Вейн

Тільки-но Роджер із склянкою в руці вибрав собі вільне місце й сів, до бару зайшло четверо нових відвідувачів, які всіявся за столиком неподалік. Зручне крісло й випите віскі послабило напруження, що володіло Роджером, і його увага непомітно переключилась на цю четвірку — трьох чоловіків і жінку. Двоє чоловіків, молоді й нічим не примітні, з явною повагою ставилися до третього — років сорока п’яти. Він був худий і довгий, і все в ньому було худе й довге, давіть обличчя, яке видавалося ще довшим завдяки гребеню кучерявого каштанового волосся на голові; з цієї причини, якщо дивитися на нього просто анфас, він дуже нагадував півня, тільки ніс його, обвислий і довгий, не був схожий на дзьоб.

Чорні, вузько посаджені очі дивилися гостро. Та лінькувату увагу Роджера привернула не стільки зовнішність цього чоловіка, скільки його поводження з дамою. Вона була, вочевидь, його дружиною, бо обоє мали вигляд людей, які давно звикли одне до одного, але було також не менш очевидно, що він у неї закоханий і вважає себе щасливим. Він зручно всадовив її якнайдалі від протягів, старанно й терпляче з’ясував, чого б вона хотіла випити, всіляко показуючи, що піклуватися про неї для нього — насолода. Втім, Роджер аж ніяк не схильний був думати, що вона надто вже потребує такого піклування, бо це була здорова, тілиста жінка, приблизно такого ж віку, як і її чоловік, жвава, простої вроди, її біляве волосся потребувало, мабуть, зовсім незначного втручання хімії, щоб набути блиску, і зараз аж лисніло під електричним світлом.

—     Нехай Седрік відвезе тебе додому, люба,— сказав чоловік. схожий на півня.— Подивишся телевізор, вип’єш чашечку чого-небудь, а через годину і я приїду.— Голос він мав милозвучний, але приголосні вимовляв твердо, як усі жителі Північного Уельсу.— Седрік відвезе тебе додому за п’ять хвилин.

—     Залюбки,— відповів той, кого звали Седріком. Він підвівся і чемно чекав.

—     Та, мабуть, поїду,— промовила жінка,— якщо ти пообіцяєш, що не засидишся тут.

—     Не засиджуся,— запевнив її чоловік.

Жінка взяла сумочку й вийшла разом із Седріком. Поки вони йшли до дверей, Роджер, дивлячись на неї, марно силкувався згадати, де вік міг її бачити.

Потім другий молодик, до якого довготелесий худий чоловік щось промовив, енергійно закивав головою і кудись подівся. Зоставшись сам, худий і довготелесий замовив собі ще порцію віскі. Роджер помітив, що він не пішов до стойки, а просто підніс пальця, і офіціант, який з’явився тут кілька хвилин тому невідь-звідки, миттю опинився коло нього. А тоді, коли до бару увійшов Роджер, ніяких офіціантів і близько не було. Та навіть і зараз офіціант поводився так, наче заскочив сюди випадково, бо ігнорував усі Роджерові спроби підкликати його або привернути до себе його увагу, тож врешті Роджеру довелося самому піти до стойки й узяти собі віскі. Виходить, у цьому готелі одних відвідувачів офіціанти обслуговують, а інших — ні. А може, вони просто мають його, Роджера Фернівела, за ніщо? Чи, знаючи, що він працює з Горстом, вважають його, дарма що в нього є гроші на випивку, суспільно чужорідною особою, якій не місце в найкращому готелі міста?

Роздратований цими думками, відчуваючи, як починає горіти у нього в шлунку віскі, Роджер втупився важким, наче в бика, поглядом у схожого на півня чоловіка. Чому з цим довготелесим вилупком поводяться наче з великим цабе, а до нього, вченого і джентльмена, ставляться як до постілки під ногами працівників готелю? Неначе відокремившись від самого себе і спостерігаючи за своїми емоціями збоку, як це з ним часто траплялося на ранніх стадіях сп’яніння, Роджер розумів, що причина таких грубих, вульгарних, несумісних з його природженою проникливістю думок — його душевний стан, але щось (віскі? сексуальна невдоволеність?) робило зараз для нього цей душевний стан бажаним, і він радів йому, бо сприйняття усього довколишнього вкрай спрощувалось. Він засовався в кріслі й подзенькав льодом у склянці — йому раптом захотілося присунутись до худого й довготелесого чоловіка і спитати, як вій пояснює той очевидний факт, що офіціант обслуговує тільки його.

Худий і довготелесий чоловік, здавалося, жодного разу й не глянув на Роджера, але, мабуть, відчув, що викликає у нього роздратування (крім них, у барі інших відвідувачів не було), хоч ніяк цього не показав. Раптом він повернувся обличчям до Роджера, подивився йому просто в очі — сиділи вони кроків за п’ять один від одного, підлога між ними була вкрита килимом,— і сказав:

—     Іноді це стає справжньою проблемою, правда?

—     Якою проблемою? — щиро здивувався Роджер.

—     Та щоб тебе обслужили,— відповів довготелесий,— Ніхто не старається заради чайових, як було колись. Усі зледачіли, геть усі.— Він поманив пальцем офіціанта.— Обслужи джентльмена, Філе.

—     Мені нічого не треба,— квапливо заперечив Роджер.— Я тільки що взяв собі сам.

—     А я не від того, щоб випити ще, і, здається мені, ми п’ємо одне й те саме,— промовив довготелесий,— У вас віскі? — кивнув він на склянку Роджера.— Я так і думав. Будь ласка, випийте зі мною. Два подвійних, Філе.

Роджер почував себе так, наче йому на ноги — трохи вище кісточок — вправно накинули ласо. Він зовсім не хотів устрявати в розмову з цим незнайомцем. Та знову в усьому винен він сам. Він дозволив собі зацікавитися дрібното, не вартою уваги таємницею влади цього чоловіка над офіціантом в той час, як він, Роджер, цієї влади зовсім не мав.

—     Дякую,— покірливо згодився Роджер.

Довготелесий, зробивши змієподібний рух, підвівся зі свого місця й пересів за столик Роджера.

—     Ви, сподіваюсь, вибачите мою набридливість? Тут така нудьга, коли кінчається літній сезон. Приїжджі повертаються додому, місцеві сидять біля телевізорів. Ніякого життя.— Він на мить опустив очі, але зразу ж знову звів їх на Роджера,— В усякому разі, для такої людини, як ви.