Зима у горах - Джон Вейн

—     Ніколи в житті,— бадьоро відповів Роджер, проте сам аж ніяк не був певен цього. Мокрі кам’яні мури, похитуючись, летіли на них, вівці, що паслися на схилах обіч дороги, підстрибували й кидались навтіки. Його раптом аж занудило. Певно, він ще не зовсім оговтався від учорашньої аварії, коли в нього зіскочило колесо. Роджер відчув, як його тіло скулюється, відчув усю його тендітність: воно боялося болю.

Дорога пішла рівніше, і ось, дякувати богові, вони вже покотили рівним полем, наближаючись до повороту на шосе. Герет до кінця витиснув газ, переключив швидкість і різко натиснув на гальма. Відпустив, знову натиснув, ще раз відпустив і іде раз натиснув. І напружено вдивлявся вперед, ніби щось там привертало його увагу. Роджер витягнув шию, щоб і собі подивитись, що там таке. Крізь пелену дощу він побачив інший автобус. Той був за якусь сотню ярдів попереду й саме виїжджав на шосе, коли вони наблизилися до роздоріжжя. Автобус був такий самий, як і в Герета, тільки пофарбований у темно-червоний, майже бурий колір — колір печінки на прилавку у різника.

Герет пригальмував, мигцем поглянув праворуч та ліворуч і, не зупиняючись, кинув свою машину за білу лінію. Він явно пустився в погоню за автобусом кольору печінки. Люто витискаючи всю можливу швидкість, він поступово наздогнав його, і тепер обидві машини мчали впритул одна за одною. Шофер попереднього автобуса й знаку не подав, що помітив переслідувача. Далі зупинок більше не було, бо тепер вони йшли маршрутом, який обслуговували автобуси компанії «Дженерал», тож обидві машини, не зменшуючи швидкості, мчали вперед і з гуркотом влетіли в Карвенай так, ніби бурий автобус тягнув за собою на буксирі жовтий.

Вони виїхали на площу, розвернулись і зупинились. І тут Герета вперше зрадила витримка.

—     Клятий покидьок,— вимовив він,— Зайняв моє місце!

Бурий автобус і справді став біля самісінької статуї сера Невідомо-Як-Його, на тому місці, яке ніхто не займав, за звичаєм залишаючи його Берету. Роджер цілком поділяв Берегове обурення. Виходило так, ніби хтось спокійно оголосив: Берета вигнано звідси, його взагалі вже не існує.

—     Але ми ще подивимось,— сказав Роджер. Він відчинив двері й ступив убік, даючи вийти старій, яка боязко спустилася приступками.

—     Лікар казав мені не поспішати,— ущипливо кинула вона на прощання. Бо явно вважала, що, ведучи автобус швидше ніж звичайно, Берет у такий спосіб змусив її знехтувати поради лікаря.

Дивлячись у вікно, Роджер побачив, що з автобуса бурого кольору вийшли майже всі пасажири і що всі вони — жителі Лланкрвіса. В нього на очах, застібаючи на ходу плащ, площу швидко перебіг містер Кледвін Джонс, слідом за ним пройшов Ділвін, залицяльник Райанон. Берет тим часом підвівся із свого місця і вийшов з автобуса. Роджер поквапився за ним.

Дощ тут сіяв дрібний, майже такий, як мжичка на морі. Бурий автобус займав місце, де звичайно стояв автобус Герета, і з нього виходили останні пасажири. Ніяких написів, з яких можна було б дізнатися, якій компанії він належить чи з якого вій міста, на ньому не було. А на табличці, де мала значитись кінцева зупинка, стояло лише одне слово: «Карвенай», та ще у вітровому склі виднів шмат картону з виведеними яскравою кольоровою крейдою літерами: «Позарейсовий».

—     Позарейс...— почав був Герет і вмовк.

Роджер глянув на його обличчя — на глибокі зморшки й темні западини очей.

Одна з їхніх постійних пасажирок, весела гладуха,— її імені Роджер не знав, знав тільки прізвище, все _те саме неминуче «Джонс», вийшла з бурого автобуса й, побачивши Берета, здивовано обернулася до нього.

—     Ти тут, Герете?

—     А чого б мені тут не бути? — спитав Берет, точніше не спитав, а прохрипів.

—     Той хлопець сказав... Та, може, я його не так зрозуміла,— знітившись, вона не закінчила фрази.— Вій сказав, що це позарейсовий, отож і проїзд безплатний

—     Безплатний? — спитав Роджер. Від відчув, як закалатало у нього серце.

—     Грошей з нас не взяли,— пояснила жінка. І, почервонівши, швидко відійшла. Проте розмова з нею на якусь хвилину затримала Герета й Роджера, а за цей час з бурого автобуса вийшли останні пасажири: жінка й двоє дітлахів. Водій нахилився й з грюкотом зачинив двері.

—     Гей, ти, ану почекай! — крикнув Герет, та так, що його голос луною прокотився по всій площі. Але водій, не звернувши на нього уваги, ввімкнув швидкість, і порожній автобус покотив геть.

Розлючений Герет спробував ухопитись за ручку дверей, коли автобус проїжджав повз них, проте ця ручка ховалась У заглибині, а гладенький, вкритий емалевою фарбою бік автобуса був мокрий. Геретова рука безпорадно ковзнула повз дверну ручку, і автобус поїхав собі далі. Але Роджер встиг роздивитись обличчя водія. Воно було одутле, з коротким, схожим на ґудзик носом і темними, невиразними очима. Такі обличчя роблять діти в мами на кухні — незграбними пальчиками старанно виліплюють їх з блідого тіста і вставляють смородинки замість очей.

Бурий автобус зник, дощ пішов рясніше, і заробили вони за цей рейс униз лише те, що заплатила за проїзд бабуся. Великий коричневий автобус фірми «Дженерал», повний службовців, які їхали в Бангор або Лландадон, насмішкувато чмихнув коло них хмаркою вихлопних газів і рушив у дорогу. Герет сказав:

—     Ходімо поп’ємо чаю.

Компанія по прокату автомобілів запитала Роджера, чи може вій назвати свідків аварії, що спіткала його, коли він їхав у їхній машині. Йшлося не про те, щоб передати справу до суду, оскільки ніхто не учиняв проти Роджера позову, а про те, щоб дати необхідні пояснення страховій компанії, яка, певна річ, спробує відкрутитись від сплати страховки, якщо доведе, ніби Роджер їхав необережно. На жаль, ніхто, по суті, не бачив, як усе сталося, проте, коли дві жінки, які були в крамниці, письмово засвідчать, що бачили, як колесо вдарилось у двері ярдів за шістдесят-сімдесят нижче того місця, де зупинилася машина, цього буде досить, щоб довести: колесо зіскочило само по собі. А той факт, що колесо