Зима у горах - Джон Вейн

—     Але ж вони у вас були, адже так? — лагідно спитала вона.

—     Що саме?

—     Дуже честолюбні плани.

—     Ні, Райанон, не плани,— мовив він.— Лише мрії.

Вона кивнула.

—     От саме тому мені й не треба було приходити. Розвійте мрії, щоб вони не перетворилися на плани.

Вона подарувала йому скупу посмішку, в якій прозирнула щира доброзичливість, а тоді квапливо вийшла з автобуса й розтанула в темряві.

Роджеру згадався взятий напрокат блискучий «форд», що перехнябився на один бік, колесо, що мчало з гори, лиса голова поштмейстера з віялом довгих пасем приліпленого до лисини волосся, і він раптом зареготав. Він реготав доти, поки в нього не заболіло під грудьми — майже так само гостро, як і того першого вечора, коли його вдарив Герет. На цю згадку він розреготався знову і тут усвідомив, що втома, нервове потрясіння і збурені почуття довели мого мало не до істерики. Від цієї думки він одразу ж перестав реготати. Повільно, з гідністю, тримаючись дуже рівно, він спустився автобусними приступками й подався до пивної Маріо.

Наступного ранку Лланкрвіс прокинувся під зливою. Важкі струмені води безперервно лилися з безмежної пелени важких хмар, які, здавалося, розляглися просто на темних шиферних дахах будинків.

Роджера це не засмутило. Йому навіть подобалося їздити за дощової погоди автобусом: там було напрочуд затишно, горіло світло, всі гомоніли й співчували одне одному, що довелося стояти й чекати під дощем. Погана погода перетворювала автобус на своєрідне пристановище, надаючи йому того теплого затишку, що був знайомий Роджеру ще з пертого дощового осіннього вечора. Мугикаючи щось під ніс, він умився, поголився, вдягнувся й поснідав. Сон розвіяв утому. Зазнавши напередодні неприємних переживань, Роджер весело сподівався, що сьогоднішній день виявиться нормальним і не завдасть йому ніяких прикростей.

Гараж Герета стояв у верхній частині селища. Роджер, піддавши ходу і глибоко вдихаючи туман, рушив угору. На ньому була нова кепка. Вирішивши, що тут не такий клімат, щоб ходити простоволосим, він купив собі велику твідову кепку, старанно вибравши таку, яка не була б надто схожа ні на дешеві кепки, що їх носять вівчарі-фермери (це було б простим наслідуванням), ні на кепочки спортсменів (це було б піжонством). Нова кепка йому подобалась. Він кілька разів милувався нею, дивлячись у дзеркало на самоті в своєму житлі, яке місіс Опора Джонс здавала відпускникам. Проте через якусь сором’язливість, через невиразне відчуття, що місцеві жителі весь час придивляються до нього і оцінюють його, він ніяк не міг набратися духу з’явитися перед ними у цій кепці. Та сьогодні справжня злива, а тому можна, не вагаючись, надіти на голову що завгодно. Роджер міг би пройтися вулицею, обмотавши голову скатертиною, і не здався б нікому диваком.

Дощ без угаву тарабанив тю рифленому залізу Геретового гаража, коли туди підійшов Роджер. Герет розчинив двері навстіж, підперши їх, і сидів уже в автобусі, намагаючись завести мотор, який лише гучно й скаржно кашляв. Таке відбувалося щоразу на початку робочого дня: мотор був норовливий, як верблюд. Роджер почекав надворі, тримаючись далі від вихлопних газів, поки Герет терпляче морочився з мотором, нарешті він запрацював, і великий жовтий довгастий паралелепіпед автобуса заднім ходом повільно виповз під зливу. Тоді Роджер зачинив двері гаража і приєднався до Герета. Той кивнув, вітаючись, і обережно, в кілька прийомів, подаючи автобус вперед і назад, розвернув його. Після цього вони почали чекати пасажирів — мотор весело вуркотів, склоочисник утворював на вітровому склі велику, схожу на віяло прозору латку. Повелося так, що кілька перших пасажирів, чиї будинки були ближче до гаража, сідали тут. Але зараз ніхто не з’являвся. Роджер зняв кепку й плащ, струсив їх, ставши у дверях, і повісив на спинку сидіння. Потім узяв з багажної сітки свою шкіряну сумку. Тепер він був готовий до роботи, але поки що ніякої роботи не було.

—     Час рушати,— мовив Герет.

Він увімкнув передачу, і вони рушили вниз, до перехрестя. Тут у них була друга зупинка, і звичайно чоловік десять-дванадцять вже чекало автобуса. Та сьогодні на вимитій дощем дорозі ніхто не чекав. На мить Роджер подумав, чи вони з Геретом не припустились, бува, дурної помилки і чи сьогодні не неділя. Але ні, була п’ятниця і люди мали б їхати до Карвеная на роботу. Може, сьогодні якесь велике свято абощо?

Він но бачив Геретового обличчя. Горбань бовванів непорушною брилою на своєму звичайному місці спереду, плечі його шкіряної куртки поцяткували краплі дощу, великі долоні лежали на кермі — в них не відчувалось ні нетерпіння, ні роздратування. Автобус рушив далі. На наступній зупинці теж не було нікого. А ще на наступній в автобус сіла стара бабуся.

—     Спізнилася на автобус,— пояснила вона Роджерові, простягаючи мокрі монети.

—     Як це? — спитав він, нахиляючись до неї, щоб краще чути.— Оце ж і є автобус.

—     Та я спізнилася на той, інший, — пояснила вона дражливим тоном, сердячись на Роджера за те, що він, на її думку, ніби не знає, що відбувається, і їй це набридло.— На який усі сіли. Я вже йшла вулицею, та підбігти не встигла. Лікар казав мені не поспішати. До того ж я гадала, що пішла на автобус тоді, коли треба.

—     Ви й справді вийшли вчасно,— відповів Роджер,— І прийшли саме тоді, коли ми під’їхали.

Він хотів детальніше розпитати цю стару, кілька жалюгідних монеток якої тільки й подзенькувало в шкіряній сумці, що ніби зіщулилась і незручно теліпалась у нього на боці, але Герет раптом повів машину швидше з гори униз, тримаючись середини покрученої, мокрої від дощу дороги. Він кидав автобус на поворотах з неймовірною швидкістю. Обличчя старої скривилося від переляку; Роджерові довелося сісти й міцно схопитись руками за спинку попереду.

—     Що він робить? — простогнала стара, яка сиділа но той бік проходу.—