Зима у горах - Джон Вейн
— Он як, ніяких підстав? Але ж ви намагаєтесь позбавити його засобів до існування.
— Ні, я не тільки намагаюсь, мій англійцю,— терпляче пояснив Дік Шарп.— Я роблю це. Гроші мені потрібні не пізніше, як за три місяці від сьогодні, і я ладен витратитися ще трохи, аби бути впевненим, що матиму готівку вчасно.
— ...Байдуже, в чесний чи брудний спосіб це буде досягнуто.
— Не існує ніяких чесних способів,— відказав Дік Шарп.— Коли машина переїжджає їжака, то в цьому немає несправедливості.
Він спостерігав за Роджером з доброзичливою цікавістю, наче хотів побачити, як ця думка вразить його. Але Роджер уже дивився поверх його плеча на чоловіка, що наближався до них. То був той самий білявий молодик, який чіплявся до Райанон, коли вона чергувала. Поки молодик ішов до них, якось навперемінки виставляючи вперед плечі, Роджер зрозумів, що він — улюбленець Діка Шарпа та його дебелої білявої дружини. Очевидно, самовпевнений синок успадкував біляве волосся від матері, агресивність — від батька, а неймовірний егоїзм виробився у нього за роки розпещування з боку обох батьків.
Не звертаючи на Роджера ані найменшої уваги, він, розставивши ноги, недбало став перед батьком і опитав:
— Готовий їхати, тату?
— Більш-менш,— відповів Дік Шарп, відсовуючи крісло й підводячись.
— Той чоловік щойно дзвонив,— сказав Шарп
— Дзвонив, кажеш? Усе гаразд?
— Аякже.
Обидва рушили до виходу. Роджер з ненавистю дивився їм услід. Під час розмови були моменти, коли він відчував навіть якусь симпатію до Діка Шарпа, або принаймні починав розуміти його, і, хоч і не міг з ним погодитися, ладен був дещо пробачити йому. Але, побачивши Діка Шарпа з його бридким синком, Роджер схаменувся. Такі, як Дік Шарп і його ровесники, що сповідують такі самі погляди, здатні перетворити світ на хромовану пустелю і потім передати цю пустелю у власність своїм звироднілим нащадкам. Дік Шарп прагне створити, власне, такий світ, у якому молодики на зразок його синка ніколи не сушитимуть собі голови, як прилучитися до роду людського.
Роджер підвівся й рушив до виходу з готелю. Надворі тихо шурхотів дощ. Було вже пізно. Западала ніч. Може, варто взяти до Лланкрвіса таксі?
Ні, він піде пішки. Йому треба втомитись, інакше оте довге насторожене півняче обличчя стоятиме у нього перед очима і не дасть заснути. А йому треба добре відпочити. Його життя, з усього видно, легшим не стане. .
Дорога була неблизька, і, досягши найстрімкішого підйому перед Лланкрвісом, Роджер відчув, що прогулянка не була марною і що спатиме він міцно. Ні Дік Шарп, ні Дженні — хай їхні образи скільки завгодно навідуються до нього — не перешкодять йому поринути в забуття.
Ніч стояла холодна й буряна, але дощ припинився. Рішення пройти ці чотири милі пішки було мудрим: в такий спосіб він приспав усі свої тривоги. Приспав тривоги. Що там попереду? Його тривоги. Чому світяться оті вогні? Його тривоги... Приспав... Що ще затівається, яка нова небезпека, яка перешкода до відпочинку, що ного він так відчайдушно потребує?
Будинок місіс Опори Джонс був яскраво освітлений, мов для бучної гулянки. З кожного вікна струменіло жовтаве світло. Останні п’ятдесят кроків, хоч вони були й найстрімкішими, Роджер подолав майже бігцем. Коричневі вхідні двері було зачинено, і він зрозумів, що й зелені бічні двері також зачинено, але, мабуть, для того, щоб не напускати холоду. Будинок не спав і, охоплений неспокоєм, чекав його.
Потім, підійшовши ближче, він сам усе побачив. У передньому вікні кімнати, яку місіс Опора Джонс здавала влітку приїжджим, зяяла величезна дірка. В його вікні.
Роджер підійшов до зелених дверей, відчинив їх і увійшов до будинку. В коридорі, так само як і в кожній кімнаті його квартири, горіло світло. І в нього були гості. Місіс Опора Джойс стояла посеред вітальні, нервово сплітаючи й розплітаючи пальці, і раз у раз позирала на розбиту шибку. Поряд з нею стояв її сусід містер Кледвін Джонс. Чубчик містера Кледвіна Джонса осудливо стирчав угору, а очі, втуплені крізь скельця окулярів на Роджера, випромінювали все те задоволення, яке відчуває добропорядний громадянин, коли його покликано виправити кричуще зло, і рішучість дістати від того якнайбільшу втіху.
— З’явилися нарешті,— сказав він.
Роджер хотів звернутися до цієї пари по-валлійському, але було очевидно, що містер Кледвін Джонс вважає англійську мову найприйнятнішою для висловлення холодної ворожості.
— Я привела містера Кледвіна Джонса, коли вони це зробили,— промовила місіс Опора Джонс.— Я так злякалася. Не могла сидіти тут сама. У мене шок. Так, шок.— Для переконливості вона явно силкувалася витиснути кілька сльозинок, але очі вперто залишалися сухими. Проте розпач її був непідробний.
— Коли вони зробили — що? — спитав Роджер.— Чи не могли б ми присісти? — додав він.
— Як це «що»? — з ретельно розрахованою зневагою відгукнувся містер Кледвін Джонс,— Та оце,— Він рвучким рухом показав на розбиту шибку.— Ваші любі дружки. Поки ви десь розважалися.
Роджер стомлено опустився на стілець.
— Слухайте, давайте не починати розмову в такому тоні,— попросив він.— Хтось розбив шибку, а зовсім не мої любі дружки. Це сталося, коли мене тут не було, і я зовсім не розважався. Вам не треба аж так старатися, щоб звалити всю провину на мене.
— Вам доведеться виїхати з мого будинку, містере Фернівел,— квапливо промовила місіс Опора Джонс. Вона стояла трохи позаду кремезної постаті містера Кледвіна Джонса й дивилася на Роджера наче з-за стовбура дерева.— Мені слід було попросити вас про це ще тоді, коли вони облили двері фарбою. Після того я мала б здогадатися, яке лихо мене чекає.
— То поясніть. Яке ж лихо вас чекало?
— Ваші любі дружки,— вставив містер Кледвін Джонс, не бажаючи відмовлятися від винайденого ним терміну,— сьогодні