Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Признаюся вам, що ця думка настільки підкорила собі мою душу, що я часом починав говорити невідомо що, і здалеку мене цілком можна було взяти за справжнього ембебесідо[34].
Якщо я заходив до якогось дому, то замість того, щоб почати звичайну розмову, я одразу уявляв собі, що цей дім належить мені, а я помістив у ньому свою дружину. Я прикрашав її кімнату найпрекраснішими індійськими тканинами, китайськими циновками і перськими килимами, на яких, здавалося мені, я бачу сліди її ніг. А ще я вдивлявся в софу, на якій, на мою думку, вона найчастіше любила сидіти. Якщо вона виходила подихати свіжим повітрям, то виявляла, що ґанок увитий найпахучішими квітами, а пташник заповнений найбільш рідкісними птахами. Спальня її була для мене святинею, до якої навіть моя уява боялася увійти.
Коли я так потопав у своїх мріях, розмова продовжувалась, як і завжди, я ж відповідав без будь-якого зв’язку із запитаннями, які мені задавали. Більш того, я завжди відповідав роздратовано, не радий, що перервали мої марення.
Отак дивно я поводив себе, приходячи до когось з візитом. На прогулянках мене охоплювало таке ж шаленство; якщо треба було перейти потічок, то я брів по коліна у воді, залишаючи камені для своєї дружини, яка спиралася на моє плече, винагороджуючи ці старання божественною усмішкою. Дітей я любив до нестями. Коли я зустрічав їх, то засипав пестощами, а жінка, яка годувала немовля груддю, здавалася мені вінцем творіння.
Сказавши це, віце-король звернувся до мене й промовив шанобливо й разом з тим чуло:
— У цьому відношенні я й досі не змінив своїх почуттів і сподіваюся, що незрівнянна Ельвіра не дозволить, аби кров її дітей була зіпсована нечистим молоком годувальниці.
Ці слова збентежили мене більше, ніж ви можете собі уявити. Молитовно склавши руки, я сказав:
— Ясновельможний сеньйоре, ніколи не говори мені, будь-ласка, про такі речі, бо я нічого тут не розумію.
— Мені дуже шкода, ангельська Ельвіро, — відповів віце-король, — що я дозволив собі уразити твою скромність. Зараз я приступаю до продовження моєї історії і обіцяю не робити більше подібних помилок.
Після цих слів він продовжив так:
— Ця розсіяність справила, що в Ґранаді мене вважали несповна розуму, та, по суті, не дуже й помилялися. Говорячи точніше, мене вважали несповна розуму тому, що моя ненормальність відрізнялася від безумства всіх інших ґранадців; я б міг вважатися нормальним, якби відкрито проголосив себе несповна розуму від краси якоїсь із моїх знайомих дам. Однак оскільки в такій славі немає нічого приємного, я вирішив на якийсь час покинути рідні краї. Були ще й інші причини, які мене до цього схиляли. Я хотів бути щасливим зі своєю дружиною, і щасливим тільки завдяки їй. Якби я одружився з кимось зі своїх землячок, вона, згідно зі звичаєм, мусила би прийняти залицяння якого-небудь ембебесідо, а ці відносини, як ви вже помітили, не узгоджувалися з моїм способом мислення.
Вирішивши виїхати, я подався до мадридського двору, але й там знайшов ті самі нудотні люб’язності, тільки під іншою назвою. Назва «ембебесідо», яка зараз з Ґранади перейшла до Мадрида, тоді ще не була там відомою. Дами двору називали своїх обраних, хоча й нещасливих коханців «кортехо», а інших, з якими поводилися суворіше і лише раз чи два на місяць нагороджували усмішкою — «ґалан». Незалежно від цього, усі без винятку носили кольори обраної красуні й гарцювали поряд з її каретою; це піднімало таку куряву на Прадо, що неможливо було жити на вулицях, які прилягали до цього чарівного місця прогулянок.
Я не мав ані відповідного маєтку, ані достатньо відомого імені, щоб звернути на себе увагу при дворі; усе ж на мене звернули увагу завдяки вмінням, які я виявляв у бої биків. Король кілька разів говорив зі мною, ґранди ж виявили мені честь, шукаючи моєї дружби. Я був знайомий навіть з графом Ровельясом, але він, будучи непритомним, не міг мене бачити, коли я врятував його від смерті. Двоє його пікадорів добре знали, хто я такий, але були, видно, зайняті тоді чимось іншим, інакше не впустили б нагоди отримати вісімсот пістолів нагороди, яку граф пообіцяв тому, хто назве йому ім’я його спасителя.
Одного дня, обідаючи у міністра фінансів, я опинився поряд із доном Енріке де Торрес, вашим чоловіком, який приїхав до Мадрида в своїх справах. Я мав честь уперше розмовляти з ним, але його особа викликала довіру, тому я невдовзі скерував розмову на свій улюблений предмет, тобто на кохання і шлюб. Я запитав у дона Енріке, чи дами в Сеґовії також мають своїх ембебесідо, кортехо і ґаланів.
— Зовсім ні, — відповів він, — наші звичаї ще й досі не знають осіб такого роду. Коли наші жінки йдуть на прогулянку алеєю, що зветься Сокодовер, то найчастіше обличчя в них напівзакрите, і ніхто не відважується наблизитися до них, незалежно, йдуть вони пішки чи їдуть каретою. Крім того, у себе в домах ми приймаємо тільки з першим візитом, як чоловіків, так і жінок. Ці останні проводять вечори на балконах, що злегка піднімаються над вулицею. Чоловіки тоді затримуються й розмовляють зі знайомими, а молодь, обійшовши всі балкони один за одним, закінчує вечір перед будинком, де є панна на виданні.
— При цьому, — додав дон Енріке, — з усіх балконів Сеґовії мій відвідують хіба найчастіше. Сестра моєї дружини, Ельвіра де Норунья, не тільки має всі надзвичайні достоїнства моєї дружини, але ще й відзначається красою що перевищує принади всіх відомих мені жінок.
Ці слова справили на мене велике враження. Особа така гарна, обдарована такими рідкісними якостями, та ще з місцевості, де не було ембебесідо, була, як мені здалося, самим небом призначена для мого щастя. Кілька жителів Сеґовії, з якими я розмовляв, одностайно підтвердили слова дона Енріке про красу Ельвіри, тому я вирішив, що оціню її сам.
Я ще не покинув Мадрид, а мої почуття до Ельвіри вже досягли значної сили, але водночас і збільшилася моя нерішучість. Приїхавши до Сеґовії, я
